Відкрите суспільство та його вороги
- Автор: Поппер Карл Раймунд
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Олександр Буценко
- Жанр: Общественные науки, социология
Электронная книга - «Відкрите суспільство та його вороги». Краткое содержание книги:
Володимир ШКОДА, професор, доктор філософських наук, Харків
7.5. Дальші зауваження стосовно цього питання можна знайти у розділі 19.
7.6. Див. пункт (7) примітки 4 до розділу 2.
Може здаватися, що наведені далі міркування з приводу парадоксів свободи та суверенітету — зайві. Втім, оскільки аргументи, що розглядаються тут, мають, так би мовити, формальний характер, мабуть, варто було б зміцнити їх, навіть якщо для цього доведеться застосувати педантичний підхід. Опріч того, досвід, здобутий мною у таких суперечках, підказує мені, що від поборників принципу лідерства, тобто верховного правління найкращих чи наймудріших, можна насправді сподіватись на подібний контраргумент: (а) якби «наймудріший» вирішив би, що правити повинна більшість, то він не був би по-справжньому мудрим. Далі вони можуть підтримати це своє міркування таким твердженням: (б) мудра людина ніколи не запровадить принцип, який може призвести до протиріч, як це має місце з правлінням більшості. На (б) я відповім, що досить лише змінити це рішення «мудреця» належним чином, щоб позбавити його суперечливості. (Приміром, він міг би ухвалити рішення на користь уряду, який зобов'язаний правити у відповідності до принципу егалітаризму та протекціонізму і був би контрольований через голосування більшості.) Таке рішення мудреця поклало б край принципу верховної влади, а оскільки воно в такий спосіб звільнилося б від протиріч, то його міг би ухвалити «мудрець». Та, звісно, це не позбавило б принцип, згідно з яким правити повинні наймудріші, від притаманних йому внутрішніх протиріч. Інакше справи стоять з другим аргументом — а саме (а). Він небезпечно наблизився до того, щоб визначити «мудрість» чи «доброту» політика як готовність відмовитися від влади. І справді, єдина теорія суверенітету, позбавлена протиріч, — це теорія, котра вимагає, щоб правителем був лише той, хто сповнений рішимості триматися за свою владу. Прихильники принципу лідерства повинні щиро визнати такий логічний висновок з їхнього кредо. Звільнений від протиріч, цей принцип припускає не владу найкращого чи наймудрішого, а правління дужчого, людини владної. (Див. також прим. 7 до розділу 24.)
7.7. * Див. мою лекцію «До раціональної теорії традиції» (опубліковану у моїй книжці «Conjectures and Refutations»: вперше вона побачила світ в альманасі «The Rationalist Yearbook», 1949). У цій лекції я намагаюся довести, що традиції можуть слугувати певною сполучною ланкою чи посередником між особами (та особистими рішеннями) та інституціями. *
7.8. Про Сократову поведінку під час правління Тридцяти тиранів див. «Апологію Сократа», 32 с. Тирани спробували залучити Сократа до участі в їхніх злочинах, але він виявив опір. Для нього це означало смерть, якби влада Тридцяти тривала трохи довше. Див. також примітки 53 та 56 до розділу 10.
Щодо твердження, наведеного далі в цьому абзаці, згідно з яким мудрість означає усвідомлення обмеженості власного знання, див. «Хармід», 167 а та 170 а, де зміст гасла «пізнай себе» пояснюється саме в такий спосіб; а в «Апології Сократа», 23 а-b виявляємо схожу тенденцію (відлуння якої відчутне ще в «Тімеї», 72 а). Про важливі зміни в трактуванні вислову «пізнай себе», що відбуваються в «Філебі». див. прим. 26 до цього розділу. (Див. також прим. 15 до розділу 8.)
7.9. Див. Платонового «Федона», 96-99. «Федон», на мою думку, зберігши окремі сократівські риси, набагато більше несе в собі Платонового. Історія філософського розвитку Сократа. яку він викладає у «Федоні», дала поживу для багатьох дискусій. На мою думку, ця історія не має нічого спільної ані з Сократовою, ані з Платоновою справжніми біографіями. Я вважаю що тут ми маємо справу з Платоновою інтерпретацією розвитку Сократа. Сократове ставлення до точної науки (ставлення, що поєднувало в собі жвавий інтерес до раціонального доведення з певного роду скромним агностицизмом) було незбагненним для Платона. Він намагався пояснити його відсталістю афінської науки за часів Сократа, протиставляючи її піфагореїзму. Таким чином, Платон демонструє, що це агностичне ставлення не можна виправдати у світлі щойно знайденого піфагореїзму. (Він також намагається показати, як сподобалися б Сократові, з його палким інтересом до особистості, ці нові метафізичні теорії душі; див. примітки 44 та 56 до розділу 10 та прим. 58 до розділу 8.)