Сповідь відьом
- Автор: Харкнесс Дебора
- Серия: Всі душі #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1276-6
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Сповідь відьом». Краткое содержание книги:
— За що? — щиро здивувався він, широко всміхнувшись. — За те, що ти зробила щасливим мого батька?
— За те, що залишаємо тебе посеред такого безладу.
— Я не боюся війни, якщо ти це маєш на увазі. Насправді мене більше непокоїть те, що я іду по стопах Метью, — відповів Маркус, ламаючи сургучну печать. Пролунав оманливо-буденний тріск сургучу — і Маркус став великим магістром ордену лицарів Лазаря.
— Je suis a votre commande, seigneur, — сказав Метью, схиливши голову. — Готовий виконувати ваші накази, володарю.
Ці самі слова сказав Болдвін в аеропорту Ля Гуардія. Але зараз, сказані щиро, вони пролунали зовсім по-іншому.
— У такому разі я наказую вам повернутися і знову очолити орден лицарів Лазаря, — різко заявив Маркус, — поки я не встиг наламати дров. Я не француз, й однозначно не лицар.
— Ти маєш у собі не одну краплину французької крові, й ти — єдиний, кому я можу довірити цю посаду. До того ж ти можеш покластися на свій американський шарм. Зрештою, тобі може сподобатися бути великим магістром.
Маркус пирхнув і натиснув на своєму телефоні цифру «вісім».
— Готово, — коротко кинув він співрозмовнику. Відбувся нетривалий обмін фразами. — Дякую.
— Натаніель погодився обійняти свою посаду, — пробурмотів Метью, усміхаючись куточками рота. — А його французька навдивовижу добра.
Маркус невдоволено скривився на батька, відійшов убік, щоб іще трохи переговорити з демоном, а потім повернувся.
Батько й син довго дивилися один на одного, потім тиснули руки, обнімалися — словом, виконували ритуал, що склався після сотень подібних прощань. Мені ж призначався ніжний поцілунок і пошепки мовлені слова: «Хай щастить».
І Маркус пішов, наздоганяючи Міріам.
Ми залишилася самі.
Розділ 42
— Тепер тут лише ми і привиди, — констатувала я, відчуваючи бурчання у шлунку.
— Яка твоя улюблена страва? — спитав Метью.
— Піца, — швидко відповіла я.
— То треба поласувати нею, поки є можливість. Пропоную замовити і з’їздити забрати.
Відтоді, як ми з’явилися в домі Бішопів, нам ще жодного разу не доводилося вибиратися за його межі. Для мене було щось химерне в тому, що я роз’їжджала по Медісону з вампіром на «рейндж-ровері». Ми вирушили об’їзним шляхом до Гамільтона на південь через пагорби, а потім різко звернули на північ, щоб заїхати за піцою. Поки ми їхали, я показала Метью басейн, де я в дитинстві займалася плаванням, і будинок, де жив мій перший «справжній» хлопець. Усе місто було вбране геловінськими прикрасами: чорними котами, відьмами на мітлах; навіть на деревах були розвішані помаранчеві та чорні яйця. У цій частині планети до цього свята серйозно ставилися не лише відьми.
Коли ми під’їхали до піцерії, Метью вибрався з авто разом зі мною, байдужий до того, що на нас звернуть увагу відьми або ж прості люди. Я стала навшпиньки, щоб цьомкнути його, а він цьомкнув мене навзаєм зі сміхом, майже безтурботним.
Студентка з коледжу, яка нас обслуговувала, з неприхованим захватом поглянула на Метью, подаючи йому пиріг.
— Добре, що вона не відьма, — зауважила я, коли ми сідали в авто. — Інакше перетворила б мене на ящірку, а сама полетіла б з тобою на своїй мітлі.
Підкріпившись піцою — ковбаса пепероні з грибами — я швидко впоралася з безладом у кухні та в сімейній кімнаті. Метью приніс із їдальні оберемок паперів і спалив їх у кухні.
— А що нам робити з ось цим? — спитав він, показуючи мені лист від матері, загадкову записку з трьох рядків та сторінку з «Ешмола 782».
— Залиш їх у кімнаті для гостей, — відповіла я. — Про них потурбується будинок.
Я і далі поралася по господарству — прала білизну, прибирала в Сариному кабінеті. І тільки піднявшись нагору, щоб зібрати наш одяг, я помітила, що обох комп’ютерів немає. Охоплена панікою, я загупала сходами вниз.
— Метью! Комп’ютери зникли!
— Вони у Геміша, — спокійно відповів він, ловлячи мене в обійми, і ніжно погладив по голові. — Усе нормально. У будинку нікого не було.
Я похнюпилася, і моє серце загупало від думки про те, що тут може несподівано з’явитися іще один Доменіко чи ще одна Жульєт.
Метью заварив чай, а поки я пила, розтирав мені ноги. І весь цей час говорив про неістотні речі — будинки в Гамільтоні, що нагадали йому про якесь інше місто та інший час, про те, як він вперше покуштував помідор, що спало йому на думку, коли він вперше побачив мене за веслами на річці в Оксфорді. Він говорив, говорив — аж поки я розслабилася від тепла та комфорту.