Сповідь відьом

Метью з сумною усмішкою поглянув на сина.

— Ці двоє новоспечених друзів іще не в одну халепу вскочать, але Маркус, принаймні, не почуватиметься самотнім, бо завжди матиме, з ким поговорити.

— У них все гаразд, — повідомив Маркус, вимкнувши телефон і повертаючись до нас. Він усміхнувся і — ще одним батьковим жестом — пригладив пальцями волосся. — Я обіцяв дати знати Гемішу, тому, коли попрощаємося, я йому зателефоную.

Емілі надовго затримала Маркуса в своїх обіймах, і її очі наповнилися слізьми.

— І нам теж зателефонуй, — гаряче сказала вона йому. — Нам треба знати, що у вас обох все в нормі.

— Нехай вам щастить і — бережіться. — Міцно заплющивши очі, Сара стиснула його в своїх обіймах. — Завжди вір у себе.

Прощання Міріам із моїми тітками було стриманішим, а моє — набагато емоційнішим.

— Ми пишаємося тобою, — сказала Емілі, обхопивши долонями моє обличчя; по її щоках заструменіли сльози. — Твої батьки теж пишалися б тобою. Бережіть одне одного.

— Неодмінно, — запевнила я її, змахнувши сльози.

Сара взяла мене за руки.

— Слухай своїх наставників — ким би вони не були. Спершу вислухай їх, а вже потім заперечуй. — Я кивнула. — Ти маєш більше талантів, аніж всі відьми, яких мені доводилося бачити впродовж багатьох років, — вела далі Сара. — І я рада, що ти їх не змарнуєш. Магія — це дар, Діано. Як і кохання. — Вона обернулася до Метью. — Я ввіряю тобі безцінний скарб. Дивись, не розчаруй мене.

— Не розчарую, Саро, — пообіцяв Метью.

Вона стримано відреагувала на наші поцілунки, а потім прожогом кинулася з ґанку до перевантаженого авто.

— Прощання завжди давалися Сарі важко, — пояснила Емілі. — Ми поговоримо з тобою завтра, Маркусе. — Вона сіла на переднє пасажирське сидіння і помахала нам рукою. Автомобіль заторохтів і ожив. Перехняблюючись на ковбанях під’їзної алеї, він повернув і рушив до міста.

Коли ми повернулися до будинку, у залі на нас чекали Міріам та Маркус із сумками й торбами біля ніг.

— Ми подумали, що вам захочеться якийсь час побути наодинці, — сказала Міріам, подаючи Маркусу свою спортивну сумку, — а я терпіти не можу тривалих прощань. — Вона озирнулася. — Ну що ж, — енергійно мовила вона, спускаючись східцями з ґанку. — Побачимося, коли повернетеся.

Похитавши головою услід постаті Міріам, що поволі віддалялася, Метью сходив до їдальні й повернувся з конвертом.

— Візьми, — сказав він Маркусу суворим і хрипким голосом.

— Я ніколи не хотів бути великим магістром, — зізнався Маркус.

— А ти гадаєш, я хотів? То була мрія мого батька. Філіп змусив мене пообіцяти, що братство не потрапить до рук Болдвіна. І я прошу тебе про те ж саме.

— Обіцяю, — сказав Маркус, беручи конверт. — Шкода, що тобі доводиться йти.

— Вибач, Маркусе. — Я проковтнула у горлі клубок і злегка торкнулася його прохолодної щоки пучками.