Сповідь відьом

— Це Шекспір? — спитала я, поглянувши на Метью.

— Він, але йому не належить авторство цієї фрази, — задумливо відповів Метью. — Розумієш, Вільям як сорока збирав вислови інших людей.

Я повільно перегорнула сторінку.

Виявилося, що це манускрипт, а не друкована книга, до того ж написана тією ж рукою, що й присвята. Я придивилася, щоб розібрати слова.

Свої знання, мій Фаусте, зміцни,

Пізнай глибини усього, чого ти вчиш.

— Господи! — ошелешено мовила я хрипким голосом і згорнула книгу. Мої руки тремтіли.

— Він реготатиме як навіжений, коли дізнається про твою реакцію на цю книгу, — прокоментував Метью.

— Скажи — це той самий твір, про який я думаю?

— Мабуть.

— А звідки ти його взяв?

— Мені його Кіт подарував, — відповів Метью, легенько торкнувшись обкладинки. — «Фауст» завжди був моїм улюбленим твором.

Кожен історик алхімії знав про п’єсу Крістофера Марло про доктора Фауста, який продав душу дияволу за могутність та доступ до магічних знань. Я знову розгорнула книгу і пробігла пальцями по напису, а Метью розповідав далі.

— Ми з Кітом були друзями — добрими друзями — в ті небезпечні часи, коли існувало мало створінь, яким можна було довіряти. Ми з ним чимало начудили, змусивши багатьох здивовано звести брови. Коли ж Софі видобула з кишені цю шахову фігурку, я зрозумів, що наш пункт призначення — Англія.

Однак почуття, яке зафіксували мої пальці в написі, не було дружбою. То була відданість коханця.

— Ти його теж кохав? — тихо спитала я.

— Ні, — коротко відповів Метью. — Я любив Кіта, але не так, як ти думаєш, і не так, як хотілося йому. Якби вирішувати належало Кіту, то все було б інакше. Але не йому було вирішувати, тому ми з ним залишилися друзями, тільки друзями.

— А він знав, ким ти є? — спитала я, притиснувши книгу до грудей, наче безцінний скарб.

— Так. Між нами не було таємниць. До того ж він був демоном, до того ж надзвичайно вразливим і чутливим. Невдовзі ти переконаєшся — від нього нічого не можна приховати.

Навіть моїх скромних знань про Крістофера Марло було достатньо, щоб погодитися — він справді був демоном.

— Отже, ми вирушаємо до Англії, — повільно проказала я. — А до якого конкретного часу?

— Рік тисяча п’ятсот дев’яностий.

— А куди?

— Щороку наша компанія зустрічалася в «Старій хатинці» на католицьке свято Всіх Святих. Мало хто наважувався відмічати його, але так Кіт почувався сміливим відчайдухом, що безстрашно дивиться в обличчя небезпеці. Щоразу він зачитував нам свій остаточний варіант «Фауста», бо не відчуваючи творчого задоволення, постійно його переписував. Ми багато пили, грали в шахи і не спали аж до світанку. — Метью забрав у мене манускрипт і, поклавши його на стіл, взяв мене за руки. — Тебе це влаштовує, mon cœur? Ми не мусимо туди вирушати. Можемо придумати якийсь інший час.

Та було вже надто пізно. Історик в мені вже обмірковував особливості життя в Англії єлизаветинської доби.