![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Дзвін клинків… Лемпарт сьогодні щось занадто обережний… Зрозумів, що доживає останні хвилини?
— В чому є шлях воїна, — рівно говорить Вогнедан, роблячи другий випад, — в тому, щоб думати про правильне та справедливе….
Зелемінець чомусь закрився в глухій обороні… Злякався?
— В тому, щоб вдосконалюватися, — продовжує принц, змушуючи супротивника поволі відступати до дверей зброярні, - щоб вивчати всі мистецтва, а особливо те, що зветься їхнім серцем, і злити це серце зі своїм… І стати непереможним…
Лемпарт уже ледве відбивається… Куди й поділася його задерикуватість…
— Я наказую вам зупинитись…
Вогнедан таки робить останній випад, і меч зелемінця відлітає аж до стіни. Тоді випростується і безстрашно зустрічає зимний погляд батькових очей.
Повелитель заходить до зброярні. За ним ідуть князь Вартислав і князь Володар… Це ж татко повертався з ранкової прогулянки… Разом з наближеними… Четвертим за ними поштиво йде кругловухий білявий юнак у зелемінському жупані. Вогнедан кілька разів бачив його серед супроводу князя Володаря.
— Хто розпочав поєдинок? — питає Святослав все тим же своїм холодним голосом.
— Я розпочав, — відповідає Вогнедан так само безбарвно.
— Пан Логін говорить, що ви без причини накинулися на його брата у перших…
А, ось хто це… Родич по матері, син Даркана Логіна.
— Привід був, — говорить Вогнедан, — але я волію, щоб пан Драган сам оповів про нього.
— Власне, — мовить Лемпарт тремтячим голосом, — я був нестриманим… Я похвалився, що є переможцем змагань… Звісно, перемога дісталася мені випадково, але тим не менше…
Вогнедан дивиться на зелемінця з неприхованим здивуванням. Брехати Повелителю досі не наважувався ніхто.
— Отже, приводом була заздрість, — спокійно говорить Святослав, — гаразд… Мій сину, йдіть до своїх покоїв. Пане Володарю, вибачте мене — я виховав недостойного.
Вогнедан схиляється перед батьком легким танцюючим рухом. В голові гвіздком застрягла думка, що малий Світлян був не таким уже й неправим. З деяких обставин єдиним виходом є крок у потойбіччя.
***
Вогнеданів садочок весь пронизаний останніми пахощами яблунь.
Юнак сидить на камені біля кринички, зустрічаючи світанок з флейтою у руці. Поволі підносить її до вуст. І лине музика, зливаючись з музикою вітру, не тривожачи сплячих, навіваючи сум і зажуру.
І не бачить Вогнедан, як застиг біля хвірточки високий юнак-дивний в чорному з золотом кунтуші гридня палацової варти від провінції Веданг, і лице молодого Дракона стає на хвильку розчулено-ніжним.
Дійсно, тільки істоту, байдужу до краси та гармонії, не вразила б ця картина, ніби мальована пензлем митця… Рожевий схід сонця… Рожевий квіт яблунь… пелюстки квітів, які опали просто на чорне волосся музики. І лине пісня краси та любові, тривожачи серце струменем тихого суму.
Вогнедан врешті полишає флейту і чує знайомий голос, який тільки і може викликати усміх на сумовитому обличчі Князя Данадільського:
— Якби я міг
Замовити вітрам
Хоч що небудь,
То попросив би, мабуть,
Оцей садок єдиний обминуть…
Чи спробував би сам захистити побратима від буревію…
— Навіть якщо не думаєш про те, — відповів Вогнедан не обертаючись,
Що ця весна
Сьогодні відлетіла,
Цей прихисток
Нелегко покидать…
Моя самотність є нині моїм захистом… Вітаю, Воїславе… Ти прийшов проститися з засланцем?
— Я прийшов, — урочисто говорить Веданг, — сповістити вас, ваша ясновельможносте, що до Чорногори ми їдемо удвох…
— Тобто? — запитує Вогнедан непорозуміло, — адже ти хорунжий палацової варти, а надану тобі відпустку вже використав, побувавши зі мною у Веданзі?
— Мене, — мовить Воїслав аж ніяк не смутно, — теж вислано до Чорногори.
— О, ні…, - тільки й сказав принц, — та як же… За що?
— Спершу я покартаю тебе, милий брате, — говорить Воїслав лагідно, — за те, що ти не сказав мені про той уривок папірця. І про зниклу чернетку…
— Світлян, — зітхає Вогнедан, — і хто це дитя тягнув за язичок?
— Але ж ти не велів йому зберігати це в таємниці, - слушно зауважує Дракон, — і тому… Словом, я домігся, аби мене прийняв Повелитель… Спершу я сподівався на успіх, маючи в руках деякі докази, та на жаль… Тоді я підвищив голос і нині теж є вигнанцем.