Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
В Ельбері мейдистів було небагато, і серед них — жодного гостровухого. Приймали мейдизм в основному торговці, або мешканці зелемінського прикордоння. Чорногорці, дратовані постійними війнами з мейдистською країною, з властивою цій провінції хвальковитістю, говорили, що серед них немає жодного «божого раба». Зелемінь же сусідила з язичницькою Страгією, і тому не так противилася мейдистським проповідям захожих моозьких проповідників. Моозці прийняли мейдизм всього лише двадцять літ тому, при чому з великою кров’ю, пролитою у громадянській війні народу Моозу зі своєю новонаверненою знаттю. Одних цих чуток, вважав Вогнедан, досить, щоб відвернути від мейдизму поштивого ельберійця. А тим більше — нащадка Лларанів.
Але пан Вишневський з гідною кращого застосування впертістю продовжував вважати Лемпарта потаємним мейдистом. І тому заповзявся це довести, розітнувши на княжичеві оту його моозьку сорочку, аби всі побачили мейдистський оберіг-трикутничок, який молодий Драган нібито мав носити.
Лемпарт був добрим бійцем, але дуже швидко втрачав необхідний для дивного воїна спокій, коли з ним починав гратися не сильніший, а вправніший супротивник. Мирослав, тендітний та гінкий, мов лозина, вився довкола супротивника струменем диму, просто ухиляючись від усіх його випадів. За півгодини бою супротивники жодного разу не схрестили мечі.
Зрештою княжич Зелеміню вийшов з себе, і з нього знову визирнуло оте, варварське зло. Він заревів трохи не по ведмежому і пішов тяти мечем просто поперед себе, незважаючи ні на кого. Лють засліпила юнака до того, що він прикінчив би кожного, хто опинився б у нього на дорозі. Решта перебійців, не перериваючи бою, розсипалася врізнобіч. Бранибор мовчки сидів біля стіни, спостерігаючи.
Отоді Мирослав і почав розрізати на ньому вбрання, наскільки дозволяло вигнуте лезо ельберійського меча… «Нарізати хусточки» з сорочки супротивника вважалося ну, не найбільшою вправністю, але… Осліплений люттю Лемпарт махнув мечем так, що розтяв би Вишневського навпіл, аби той не ухилився. І наштовхнувся просто на його клинок.
— Догралися, — сказав Бранибор в жахливій тиші, котра настала опісля.
Вогнедан кинувся до постраждалого, який поволі осувався на підлогу. Вишневський дивився на свій скривавлений меч, ще не вірячи в те, що сталося.
— Пане Вишневський, — холодно сказав Бранибор, — опісля того, як наш принц витягне з того світу вашого напарника — година занять зі мною…
— Гаразд…, - видушив Мирослав, — ой, лихо… Хоч би живим зостався…
Вогнедан тим часом вже тримав руки на рані. Розумів, що повністю заживити її не зможе — не вистачить сили, але хоча б…
— Воїславе! — гукнув, — принеси мені носовичка, а краще — декілька.
Воїслав підійшов до кунтушів, котрі рядком висіли на стіні і почав перетрушувати кишені. Приніс кілька хустинок, якими Вогнедан і обтер вже не глибоку рану а поверхневий поріз, котрий продовжував кровити.
— Давай ще, — наказав принц, і Воїслав вивернув кишені кунтуша самого Лемпарта, бо той висів найближче. Хустинки там не знайшлося, на підлогу висипалися які-то паперові уривки. Воїслав чортихнувся, і поліз за хустинкою до сусіднього вбрання.
Лемпарт тим часом уже повністю отямився і ошелешено кліпав своїми прозорими, з червоним обідком, очима.
— Пане зелемінський княжичу, — мовив Бранибор таким самим спокійним голосом, — раджу вам піти до ваших покоїв і покликати до себе лічця. А назавтра — сюди, до мене. Дві години занять…
— А чому мені дві, а Вишневському одна? — якось по дитячому спитав Лемпарт, і шляхтичі заусміхалися з полегшенням — проминуло.
— Тому що втратили душевну рівновагу ви, а не він, — відповів Бранибор.
Лемпарт, постогнуючи, підвівся, взяв свого кунтуша і пошкутильгав до виходу, притримуючи хустинки на грудях. Як гості Повелителя, зелемінці мешкали в палаці, але Бранибор півголосом наказав Горобинському провести пораненого до його спочивальні і послати пажа за прибічним цілителем Повелителя, волхвом Богодаром, котрий зціляв накладанням рук і мав значно більшу міць, аніж юний Принц Яблуневого Саду.
Коли Бранибор покинув зброярню, по ній закружляв тихий шелест розмов. Вишневського хвалили за вправність, ганили за немилосердність до провінціяла, питали, чи не побачив він часом отого трикутничка під сорочкою супротивника. Вогнедан обмив скривавлені руки з дзбанка з водою над мисою, котрі стояли в передпокої для подібних випадків. Воїслав зливав йому на руки, а тоді завів до зброярні і всадовив на підлогу, бо ні стільців, ні лав у цій кімнаті не передбачалося. Лише зброя і воїни…