Закоłот. Невимовні культи

І ніхто навколо, принаймні так, щоб Тенгрі це почув, не зауважив, що славнозвісний «Оріон», двигун, який розганяє кораблі спрямованими вибухами атомних бомб, так і не було активовано. Вони не полетіли до Марса. Вони все ще були на орбіті Землі, на реактивних двигунах хіба що діставшись Місяця. Це означало, що Чорні кораблі вже на порозі.

Церемонія перед вильотом була короткою. Пілотам вручили парадні мечі — не зброю, але знак воїнських чеснот. Стереографічний образ адмірала Мітоме Угакі, здійнявши в тості паруюче горнятко саке, промовив:

— Спитайте мудрих людей давнини: «В чому причина нездоланності нашого народу?» — і вони скажуть вам, що таємничі сили були народжені разом із нашою Священною Країною три тисячі років тому, з першим імператором Дзіму, нащадком богині сонця Аматерасу. Сторіччями вони загартовувалися в стійкості та відданості воїнів традиціям Хагакуре. Хіба не тому саме наш народ відкрив поховані під кригою міста Антарктики? Хіба не наші пращури розтлумачили давні записи, опанували технології, що дозволили нам сьогодні вийти за межі нашої планети?

І ось тепер настав час істини — час, коли наша сила переживає найтяжче випробування. Коли ціль буде в зоні безпосередньої атаки, наведіть приціл у центр Чорного корабля. Розженіть двигун на повну потужність, виведіть на фінальну параболу, щосили крикніть «Гісатс!» Принципово важливо в момент удару не заплющувати очей. І в цей момент ви відчуєте, що пливете у вічності. Ви побачите обличчя матері. Всі квіти сакури святилища Ясукуні радісно усміхнуться вам. Потім вас більше не буде.

Гісатс! Разіть та не схибте, Молоді Боги! І я сьогодні буду разити ворога разом із вами.

Він випив саке та пов’язав на чоло хатіматі. Стереограма змигнула й зникла.

Підігрітий спиртовий розчин гіркою хвилею пройшовся горлянкою, викликавши спазм.

— Вирушаючи у бій, я всміхатимуся, — бурмотів праворуч Кійосі. — До самісінького кінця. І завжди.

— Тату, мамо, я дарую вам сорок років життя, що мені судилися, — шепотів ліворуч Нобуо. — Поділіть їх між собою…

Під байдужими поглядами камер, повз стереографічні трибуни зі сріблястими образами жінок та дітей, що привітно махали прапорцями, вони йшли до своїх винищувачів. Стрімкі, витончені силуети «Карю» застигли в очікуванні. Тенгрі вперше бачив їх так близько. То були прекрасні машини, досконалі й майже живі. Він торкнувся крила. Полімерний титан на дотик був теплим і оксамитовим, у ньому відчувався глибокий і рівний пульс.

— Гаджито, — пролунав за спиною голос Юкіо. Тенгрі обернувся. Лейтенант усміхався. Легко й вільно.