Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
— С-сім праворуч, ос-сь вони. Ш-шість ліворуч, ос-сь вони! — шепотів він. — Це він і є. Звіс-сно ж-ж, це ш-шлях до задніх дверей. Ос-сь прохід!
Він уп’явся у пролам очима і відсахнувся.
— Але ж ми не с-сміємо туди с-сунутис-сь, дорогес-сенький, ні, не с-сміємо. Там ґоблінс-си. С-сила-с-силенна ґоблінс-сів. Ми чуємо їхній запах. С-с-с-с!
— Що нам робити? Хай йому біс-с, щоб він скис-с! Нам с-слід зачекати тут, дорогес-сенький, трохи зачекати і розгледітис-сь.
Отже, вони застрягли. Ґоллум нарешті вивів Більбо на правильний шлях, але Більбо не міг пройти! Просто тому, що в проході сидів Ґоллум, згорбившись і опустивши голову між колінами, а його очі холодно поблискували, й він поводив ними то в один бік, то у другий.
Більбо відступив од стіни безшумно, як миша, але Ґоллум одразу нашорошив вуха і принюхався, а його очі позеленіли. Він засичав тихо, але погрозливо. Він не міг бачити гобіта, але був уже напоготові, до того ж, окрім зору, в темряві у нього загострилися й інші відчуття: слух і нюх. Він причаївся, припавши пласкими передніми лапами до долівки, витягнувши шию і мало не тицяючись носом у камінь. І хоча він скидався на чорну тінь у відсвіті власних очей, але Більбо побачив чи радше відчув, що він увесь напружився, мов тятива, приготувавшись до стрибка.
Більбо майже перестав дихати і закляк на місці. Він був у розпачі. Йому треба забиратися геть із цієї страхітливої пітьми, доки в нього ще лишаються сили. Треба боротися. Треба проштрикнути підлу тварюку кинджалом, виколоти їй очі, вбити її. Адже вона збиралась убити його! Ні, це нечесно. Зараз він невидимий. А Ґоллум не має меча. До того ж він не погрожував убити Більбо і досі не намагався цього зробити. А ще він був жалюгідний, самотній, покинутий. Несподіване співчуття, жаль, змішаний зі страхом, переповнили серце Більбо: перед його очима промайнули нескінченні одноманітні дні, без світла і без надії на краще, шорсткий камінь, холодна риба, скрадання і шепотіння. Усі ці образи за одну секунду промайнули в його голові. Він здригнувся. А наступної секунди, ніби зненацька підхоплений якоюсь новою силою та рішучістю, — стрибнув.
Не бозна-який стрибок, якщо міряти людськими мірками, але то був стрибок у темряву. Більбо стрибнув просто через голову Ґоллума, на два метри в довжину, на метр у висоту, — якби він тільки знав, що мало не розбив собі череп об низьке склепіння тунелю!
Ґоллум відкинувся назад і спробував схопити гобіта, коли той пролітав над ним, але спізнився: його передні лапи тільки хапнули повітря, а Більбо, вдало приземлившись на міцні ніжки, помчав бічним тунелем униз. Він не озирався, щоб побачити, що робить Ґоллум. Спершу за його спиною було чути сичання та лайку, а потім усе стихло. І враз долинув моторошний крик, сповнений ненависті й розпачу. Ґоллум був переможений. Він не смів іти далі. Він був знищений: загубив свою здобич і втратив єдину річ, якою дорожив, — свого дорогесенького. Від цього крику в Більбо мало серце не вискочило з грудей, але він біг далі. Тепер уже слабко, ніби луна, але погрозливо ззаду долинало:
— Злодій, злодій, злодій! Торбин! Ненавис-сний, ненавис-сний, ненавис-с-сний довіку!
Потім запала тиша. Але вона теж здавалася Більбо погрозливою. «Якщо ґобліни так близько, що він їх зачув, — думав він, — тоді вони мають почути його лемент і лайку. Тепер обережно, інакше цей шлях приведе тебе до поганого кінця».
Прохід був низький, а камінь — грубо тесаний. Це не надто перешкоджало гобітові — хіба що тоді, коли він знову і знову перечіпався бідолашними ніжками через капосні каменюки, які стирчали з долівки. «Трохи занизько для ґоблінів, принаймні для великих», — думав Більбо, не знаючи, що навіть великі ґобліни, гірські орки, пересуваються з величезною швидкістю, зігнувшись у три погибелі й мало не торкаючись руками землі.
Скоро спуск змінився підйомом, і невдовзі тунель круто пішов угору. Це змусило Більбо сповільнити крок. Але врешті підйом закінчився, тунель повернув і знову пірнув униз, а там, за коротким спуском, Більбо побачив якийсь відблиск, що просочувався з-за наступного рогу. То було не червоне світло, як від вогнища чи ліхтаря, а білясте, яке буває лишень під відкритим небом. І Більбо кинувся бігти.
Він прожогом завернув за останній ріг і несподівано вибіг на освітлений майданчик — після стількох годин у темряві світло тут здавалося сліпучо-яскравим. А насправді це була тільки цівка сонячного проміння, яка пробивалася крізь прочинені двері — великі кам’яні двері.
Більбо закліпав очима і зненацька побачив ґоблінів: при повному озброєнні, з оголеними мечами, вони сиділи під самими дверима, втупившись широко розплющеними очима в отвір тунелю, який зяяв перед ними. Ґобліни були насторожені, нашорошені, готові на все.