Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
— Ти точно перемалював її? — спитав адмірал.
І я бачив, що від гніву жили набрякли у нього на лобі.
— Я зовсім не художник, месіре, — сказав я, — а, як ви знаєте, лише підмайстер гравера. Я можу виміряти циркулем частини малюнка і або точно перенести їх на копію, або збільшити чи зменшити за бажанням замовника. Я лише повинен дотримуватися співвідношеним окремих частин чи того, що у нашому ремеслі називається пропорцією. Ніс, очі й вуха на моїй копії…
— Які вуха і ніс? — вигукнув адмірал. — Що ти мелеш, негіднику!
— Я кажу це до того, месіре, — сказав я, не попадаючи зубом на зуб, — що ви мені самі дозволили не дуже старанно перемальовувати обличчя старого на тій карті…
— Якого старого? — здивовано спитав адмірал.
— На тій карті, — вів я далі, — між Європою й островом Святого Брандана було намальовано обличчя старого, звернене на захід. Він був зображений з роздутими щоками, і з рота у нього вибігали струмені води, подібні до водяних стовпів, що б'ють з рота жінки на фонтані в Генуї. В іспанця вони намальовані червоною фарбою. У примітках до карти було зазначено, що у цьому напрямку можна рухатись без попутного вітру, бо кораблі наші буде нести вперед ласкою божою. Ви не веліли мені переписувати примітки, месіре, але наказали точно відзначити градуси широти і довготи, де пролягають червоні лінії. Наскільки я пам'ятаю, це набагато південніше Азорських островів, і я зараз точно пригадаю широту…
— Замовкни! — гримнув адмірал. — Ти надто добре запам'ятав все це і надто погано позначив на карті! Де все те, про що ти розповідаєш? Де ж острови, шлях до яких було так точно позначено?
Я глянув ще раз на карту, і ноги мої підігнулися від жаху. Мало того, що в куті карти не було мого підпису, голова, зображена на ній, ні крихти не була схожа на голову, яку я намалював.
Я побачив роздуті щоки старого і витріщені від зусилля очі, але рот був у нього щільно закритий і з нього не вибігало жодної струминки води.
А я чудово пам'ятаю, як старанно виводив червоні лінії і скрізь на них відзначав градуси широти.
— З ким ти розмовляв про цю карту? — запитав пан тихим голосом.
Я міг би зміркувати, що гнів його вгамувався, якби не звернув увагу на його руки. Він так уп'явся лівою рукою у праву, що нігті його посиніли, як у мерця.
Я завжди відчуваю непоборний жах і втрачаю здатність говорити, коли бачу розгніваного адмірала. Слава богу, що це трапляється рідко, бо гожі риси його спотворюються при цьому і обличчя стає страшним.
Несподівано я помітив те, що, можливо, не привернуло б моєї уваги іншого разу. Адміралові щоки, які в Генуї рожевіли свіжим, майже юнацьким рум'янцем, засмагли і запали, а між бровами залягла зморшка.
Глибока хвиля любові й співчуття до пана адмірала переборола все, і я відверто глянув йому в очі.
— Клянусь тілом Христовим, месіре, — сказав я, — що ніколи і ні з ким, крім Орніччо, я не говорив про цю карту і, так само, як і ви, не розумію, що з нею сталося…
Пан адмірал замість відповіді схопив мене за комір і так струсонув, що від мого одягу відлетіли всі застібки, а хрест боляче уп'явся в груди. При цьому він з такою силою стис мою руку, де був перелом, що я від болю знепритомнів.
Розділ IV
САРГАССОВЕ МОРЕ
Отямився я від того, що хтось хлюпнув мені в обличчя холодною водою. Ще не розплющуючи очей, я відчув, що чиясь рука обережно поправляє подушки під моєю головою. Хто б це міг бути, крім Орніччо, мого вірного друга?
Я розплющив очі. І як же я здивувався, коли побачив обличчя адмірала, схилене наді мною. Я лежав на його великій гарній постелі.
Помітивши, що я отямився, пан сказав:
— Пробач мені, дитино! Я був нестримним у гніві і завдав тобі болю.
Від хвилювання я не знаходив слів, щоб йому відповісти.
— Пробач мені, — повторив адмірал. — Коли ти впав до моїх ніг, я згадав про свого сина Дієго, такого ж підлітка, як і ти, і про другого, ще дитину, залишених у далекій Іспанії. Бог стримав мене від лихих думок, і мене пройняло таке почуття легкості і спокою, якого я не відчуваю ось уже кілька тижнів. Я зрозумів, що лінії зникли з карти з веління божого, і це справді скидається на чудо, бо ніхто з людей, крім мене, не доторкався до шкатулки, де лежить карта. Ключ від неї висить завжди у мене на грудях.
— Ви ніколи не залишали шкатулку відкритою, месіре? — спитав я.
— Лише одного разу, — відповів адмірал, — я залишив випадково ключа в замку. Це було у день першого серпня, коли я йшов до обідні. Але тоді на кораблі не було нікого, крім вартових і, повернувшись, я пильно оглянув шкатулку. Певно, до неї ніхто не приторкався, бо всі папери були складені так само, як я їх залишив. Пробач мені, дитино, ще раз і йди з миром.