Велике плавання
- Автор: Шишова Зинаида Константиновна
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: М. Мартинюк
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Велике плавання». Краткое содержание книги:
Книга заснована на фактах і на здогадах.
З щоденника Колумба ми знаємо, що в його екіпажі були хлопчаки — корабельні юнги. Через необачність одного з них зазнала аварії «Санта-Марія» — флагманське судно флотилії.
Зінаїда Шишова дала цим невідомим юнгам імена, зв'язала їх дружбою, високим почуттям товаришування, таємницею карти.
За змалюванням характеру Колумба книга, яку ви зараз прочитаєте, не лише цікава. Вона є відкриттям у морі історії, вона сама — карта характерів людей епохи Відродження.
Хоч ми і запаслися птицею і худобою, команда отримує м’ясні страви лише в неділю, а пани чиновники і офіцери поглинають провізію в незліченній кількості. Повар погрожує, що хутко настане день, коли ми на обід одержимо лише шматок сухаря та кухоль води.
Люди з нашого екіпажу майже всі були досвідчені моряки, і кожен з них знав, що таке спокійне і щасливе плавання довго тривати не може.
З них, можливо, лише я один припускав, що доля моряка не така страшна, як співають про це в піснях.
Бачачи іспанців, які з властивою цьому народові грацією сиділи, ходили чи стояли, прихилившись до бортів, і порівнюючи їхню долю з важкою працею селянина або ремісника, я в душі називав їх ледарями. Але спокійне життя було лише перші тижні плавання.
Починаючи з 6 вересня ми потрапили в смугу штилю, паруси наші не напинав вітер, і, хоч почали гребти бічними веслами, флотилія наша дуже повільно просувалась уперед.
Ще важче стало, коли 9 вересня нам трапилася супротивна течія. Матроси на веслах знемагали і працювали, мов каторжники на галерах.
Для всього екіпажу почались важкі дні, і навіть пан наш, адмірал, ходив з заклопотаним обличчям і щогодини спускався вниз і звірявся з картою.
Одначе я жодного разу не бачив, щоб його хоч на мить полишила властива йому ясність духу.
— Я повинен тільки дякувати богові, що сходився супротивний вітер, — якось при мені сказав він синьйору Маріо, — інакше, спостерігаючи, як нас неухильно жене вперед невпинний попутний вітер, наші люди впали б у відчай, уявивши, що їм вже ніколи не пощастить повернутися на батьківщину.
Але, повторюю, частенько і пан ходив тепер з заклопотаним обличчям і раз у раз звірявся з картою. Синьйор Маріо пояснив мені, що набагато більше, ніж труднощі дороги, непокоїть адмірала турбота про екіпаж.
Треба, одначе, віддати належне нашій команді: добрі люди всі останні дні працювали невтомно.
Що ж до мене, я також старався бути якомога кориснішим. Але ось настав день, який і мені, і панові, і Орніччо, і синьйору Маріо приніс багато прикрощів.
Це сталося в понеділок, 10 вересня.
Недарма понеділок вважається важким днем. Повар наш зранку лежав, здоланий приступом лихоманки. Орніччо розмішував страву в казані, а я рубав дрова, коли Хуан Родріго Бермехо, прибігши, закричав, що мене викликає до себе адмірал.
— Тільки зніми фартуха і гарненько вимий руки, Ческо, — сказав він. — Адмірал розгніваний і щойно дорікав своєму секретареві за неохайність.
Я блискавично добіг до капітанської рубки, де месір стояв біля стола.
Що він перебував у лихому настрої, я помітив одразу ж, бо пан міцно стиснув лівою рукою кисть правої, що робить завжди, коли в гніві хоче утримати себе від зайвих слів.
Я зупинився перед ним і простояв мовчки стільки часу, скільки потрібно, щоб тричі прочитати «Ave Maria».
— Що ти накоїв, негідний підмайстре! — раптом гукнув адмірал різким голосом над самим моїм вухом.
Несподівано я з жахом помітив величезну дірку у себе на лікті. Адмірал неодноразово попереджав нас, щоб ми дбайливо ставились до свого одягу. «Я не хочу, — казав він, — щоб моя команда скидалася на португальських голодранців, які в дірявих кишенях привозили перли з Гвінейського побережжя».
Оскільки я мовчав, адмірал загримав ще різкіше:
— То це так ти виконуєш мої розпорядження! — і з такою силою трусонув мене за плече, що голова моя мало не зірвалася з в'язів.
— Я все це виправлю ввечері, месіре, — пробурмотів я, — я тільки-но рубав дрова…
— Увечері? А про що ти думав всі ці тижні плавання? Та й звідкіля ти візьмеш зразок карти? Хіба ти її не спалив, нещасний?! — гримав адмірал.
І лише зараз я звернув увагу на невеличкий згорток, який лежав перед ним на столі.
Розгорнувши його, він ткнув мене носом у карту.
— Подивись, що зробив! — сказав він.
То була карта, яку я перемальовував перед від'їздом з Палоса. І все-таки, хай допоможе мені свята діва з Анастаджо, це була не вона.
В ріжку карти я проставив три букви: F. R. Р., що означало: «Francisko Ruppius pinxit», — «Писав Франціск Руппіус». Такі позначки на своїй роботі полишають справжні художники, і мені захотілось уподібнитися до цих людей. Зараз я вже не зробив би такого гоноровитого вчинку, і мені було соромно зізнатися в цьому адміралові.
Але на карті, яку пан розгорнув переді мною, не було в куті цих трьох букв.
— Ти пам'ятаєш, що було зображено на карті старого? — спитав адмірал.
— Так, пане, — відповів я, тремтячи всім тілом. — Я розповім вам про все, що я пам'ятаю про ту карту.