Щаслива суперниця

Я не надто виразно пам’ятаю все, що відбувалося далі. Випито було чимало, та й нема чого тут особливо пам’ятати. Мук сумління я не відчував, бо люди, на яких ми напали, виявилися зневаженими євреями й на додачу жалюгідними боягузами. До ранку їхні тіла напевне занесло мокрим снігом, а з ними й наші сліди. Гуго знав, як повернути справу, щоб ушитися зі здобиччю цілим і неушкодженим.

Одним словом, нічка видалася не з легких і, мабуть, вигляд у мене був не надто гарний, коли наступного ранку я відшукав будинок, де на мене чекав Утред. Він оглянув мене спідлоба та пробурчав, що вчора розшукував, але з’ясував тільки, що мене бачили в одній із харчевень, де я виспівував і гуляв у веселому товаристві.

Я підтвердив — було таке. Як і те, що решту ночі я зі своїми товаришами по застіллю провів у одному тутешньому кублі розпусти. Неабияк побавилися.

Утред підозріливо глянув на мене.

— Бачу, що неабияк. Видно, не на користь тобі паломництво до святих мощів. Чого це в тебе рукав у крові?

Я збрехав, що в темряві відбивався від бродячих псів. Ці тварини зовсім знахабніли, й довелося зарубати зо двоє. Дивно, як легко далася мені ця невибаглива брехня.

Увечері я знову був на службі в соборі, але незабаром у юрбі парафіян до мене непомітно наблизився один із людей Гуго та звелів іти за ним. Просто з собору ми подалися в заміську резиденцію абата Ансельма, де були й апартаменти, відведені леді Бертраді.

О, графиня влаштувалася там на славу! Гобелени майже повністю вкривали муровані стіни, широкі дошки підлоги були ретельно вискоблені й натерті воском, скрізь красувалися різьблені меблі, в каміні палали духмяні вишневі поліна. Леді Бертрада в довгій ліловій сукні з пишно підбитими рудою лисицею рукавами привітно зустріла мене, звеліла пажу подати підігрітого вина з прянощами. У покої вже були Гуго Бігод і абат Ансельм, як виявилося, також у все втаємничений. Саме він і почав розмову.

Дивно було чути такі слова від духовної особи. З самого початку превелебний оголосив припинення земного шляху закоренілого грішника графа Норфолка справою, бажаною для Бога й Святої Церкви. Згадав він також і про те, що Гіта Вейк була колись його підопічною, і йому було гірко дізнатися, що Едгар штовхнув на шлях розпусти недосвідчену юну душу. У випадку, якщо Едгара не стане, опікунство знову повернеться до абата і вже він подбає, щоб вона знайшла гідного чоловіка в моїй особі. Але для початку необхідно позбутися того, в кому корінь лиха.

— У вас є план? — запитав я, коли наслухався просторікувань превелебного.

Леді Бертрада підвелася й стрімко заходила покоєм.

— Колись Едгар часто їздив самотою, — промовила вона. — Але через грабежі, які нині почастішали, став обачніший і рідко вирушає в дорогу без супроводу. Однак я знаю, що часом він виїздить і на самоті. Тільки тоді, коли їде до неї.