Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча
- Автор: Селезнев Владимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-944-031-0
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча». Краткое содержание книги:
У книжці докладно й аргументовано розвінчується міф про самобутність і винятковість Росії, розповідається про поширені хибні думки з приводу “тисячолітніх російських брендів”, що їх Кремль активно пропагує в усьому світі.
Для широкого кола читачів.
Також тільняшка входить до комплекту форми курсантів військових навчальних закладів і солдатів російської армії. Такий широкий “асортимент” тільників у силових структурах Росії зайвий раз свідчить про величезну популярність цього форменого предмета.
Однак саме біло-синя тільняшка стала не тільки “улюбленицею” моряків, а й символом їхньої доблесті та братства. Моряки всіх поколінь російського флоту із задоволенням носять її не лише на флоті, а й у побуті. Причому популярний цей одяг не тільки у професіоналів, а й у дорослих і в дітей. Вона давно стала не лише елементом морської амуніції, а й предметом гардероба багатьох людей, не пов’язаних із флотом.
Не забувають про тільняшку і її “батьки”. Так, наприклад, відомим популяризатором цієї смугастої сорочки є французький модельєр Жан-Поль Ґотьє, який презентував у 1990-х роках кілька колекцій прет-а-порте в синьо-білу смужку.
До речі, такий елемент форми російських десантників і морських піхотинців як берет також запозичений. Прообразом сучасного берета, імовірно, був кельтський головний убір. Берет був доволі поширеним у країні Басків, в Іспанії, а також на території Франції у все тих же бретонських моряків. А поштовх до широкого застосування беретів в армії дала Велика Британія на початку XX століття. Ще раніше, в XVII–XVIII століттях, шапочки, що нагадують берети, носили окремі частини шотландських горців британської армії.
Голландський морський костюм
Відомо, що в XVIII столітті тон у морській справі задавали голландці. Вони добралися в ті часи і до Росії, коли їхні судна почали заходити в Арханґєльск.
Пьотр I, одержимий створенням російського флоту, переймаючи все, що вже було перевірено часом і досвідом моряків інших країн, прийняв для російських моряків і голландську морську форму, але... без “бретонських сорочок”.
Чому ж російський цар, практично цілком перейнявши морські традиції Голландії, відразу не запозичив і тільняшку?
Річ у тому, що, незважаючи на популярність тільняшки, до XVIII століття вона була заборонена. Причина заборони, попри всю очевидність дурниці, була доволі банальною. Керівництво військово-морських сил ряду європейських країн вважало тільняшку нестатутною формою одягу. Справді, часто моряки в’язали ці сорочки вручну, не дотримуючись стандартів якості матеріалу і ширини смуг. До того ж тоді в більшості країн з’явилася казенна морська форма: білизна, короткі штани з панчохами, формені каптани й капелюхи. Тому тільняшка майже на сто років зникла з активного вжитку моряків. За носіння тільників матросів суворо карали.
Реабілітували смугасту сорочку лише в середині XIX століття, коли в моду знову ввійшла голландська морська форма: короткий бушлат, розкльошені чорні штани, сині фланелеві сорочки із глибоким вирізом на грудях, з якого виднілися смужки. З цього моменту кожен моряк зобов’язаний був мати у своєму гардеробі як мінімум три тільняшки.
Двобортна суконна чорна куртка на теплій підкладці з відкладним коміром на голландський манер у російському флоті була введена в 1848 році як повсякденна форма одягу матросів так званих робочих екіпажів. Щоправда, назву вона отримала німецьку і спочатку називалася “брушлат”. У наказі 1848 року зафіксовано перше найменування цього предмета одягу від німецьких слів Brust — груди і latte — лати, тобто “захист грудей”. Пізніше, наприкінці XIX століття, брушлат стали іменувати буршлатом, і лише в 1917–1918 роках була прийнята нова форма вимови — бушлат.
Російські моряки у голандських костюмах та ще без тільняшок (1890-ті роки)
Іноземне походження і у знаменитих матроських штанів-кльош. У Франції за часів вітрильного флоту матроси носили штани особливого крою, які мали кінці штанин, що розширюються донизу, і формою нагадували дзвін. Французькою “дзвін” — cloche, що російською звучить як “кльош”. Такий покрій мав практичну потребу під час корабельних прибирань, коли вся палуба була мокрою, при підйомі на реї, під час приставання шлюпок до берега: було зручно одним рухом руки загнути кінці широких штанин догори вище колін і не намочити їх.