Замирення

— Не знаю, що й сказати тобі. Я сердита. І налякана. Ти затягла нас сюди, а ти ж мала нагоду розповісти мені все, що знаєш, — і не зробила цього. Бо й не хотіла. Сказала б я тобі: «Спочивай у мирі!» — але навряд чи ти цього захочеш.

І тоді вона зникла, й ти за нею тужиш, за тією ваготою людської істоти поруч тебе, за перекрученим благословенням тих слів, але довго тобі за нею не тужиться, бо ти й далі блякнеш, зливаєшся з ландшафтом, мов який нескірливий привид, і ти спроможна розчути ніжну, тиху музику вдалині, й щось таке, що шепотіло до тебе досі, зашепотіло знову, й ось ти вже розчиняєшся у вітрі. Якийсь нетутешній погляд приблизнючився до тебе, і ти залюбки сплутала б його з атомами повітря, коли б не видавався він якимсь зосередженим, цілеспрямованим. І ще й радісним?

Тебе підносить угору, несе понад тихомирними озерами, ще вище понад болотами, що мерехтять зелено-блискотливими відбитками супроти моря й узбережжя, залитих призахідним сонцем… аби тільки обкрутнути й пригнати до материка з його кипарисами й темноводдям. А тоді різко круть! І знову в небо, цілячи мною в сонце з його вихилясами й кружляннями, а потім штовх у вільне падіння, обернувши тобі голову до землі: повитріщайся, як вона, туго нап’ята понад тими прудкими блискітками та забарною хвилею очеретів, мчить на тебе! А що, як ти уздриш там зраненого Лоурі, єдиного, хто вижив у першій експедиції, як він повзе до безпеки кордону? Але замість нього бачиш лише біологиню, що плуганить назад стежкою, яку вже сповивають сутінки… а ген далі дожидає, пригнічена та зарюмсана, змінена психологиня з попередньої, одинадцятої експедиції. Твоя провина велика, як і будь-чия, твоя вина… неспокутна — й непростима.

Вертаючись назад, описуєш дугу, й маяк швидко зближується з тобою. Повітря тремтить, пробиваючись обабіч, з-поза маяка, а тоді перетворюється, знай дошукуючись, вічно збираючи зразки, злітаючи високо вгору, аби тільки знову шугонути додолу, й зрештою вигинаючись подобою знака запитання, щоб ти спромоглася усвідкувати свої власні жертвоприносини: сповита отам примара, з якої витікає світло. Що за печальна постать отам заснула, розчиняючись — отам? Зелене полум’я, знак жалю, шанс. Ти все ще ширяєш? Досі ще помираєш — чи вже й померла? Тобі вже не сказати…

Але те шепотіння ще не впоралося з тобою.

Ти не там, долі.

Ти тут, нагорі.

І допит усе ще триває.

Знов і знов повторюючись, аж поки даси відповідь на кожне запитання.