Сліди залишаються [Следите остават - uk]

— От як спіймаю на вулиці, я тебе навчу! — сказав він похмуро, міряючи гнівним поглядом гарненьку дівчинку.

— Ага! А як мій батько тебе спіймає, знаєш, що зробить?

— Що? — зневажливо поцікавився хлопчик.

— Відлупцює тебе добре — ось що!

— Короткі руки у твого батька, щоб ти знала!

— Це у твого батька короткі руки!

Пешо спантеличено втупився очима в розгніване обличчя дівчинки.

— Ти чого дражниш мене? — здивовано спитав він. — Що я тобі зробив?

— Багато зробив мені!

— Нічого я тобі не зробив!

— А чому одного разу ти дражнив мене «буржуйкою»?

Пешо замислився. Справді, він назвав її так колись.

— Дражнив тебе, тому що ти буржуйка!…
Сині гарні очі дівчинки від образи широко розкрилися, потім враз залилися сльозами. Її так боляче вразило це обвинувачення, висловлене вдруге, до того ж таким серйозним тоном, що вона відсахнулась назад, потім крізь сльози проговорила:

— Скажу я твоїй учительці, от побачиш!

— Гаразд! — відповів зловтішно Пешо. — Тільки почекай трохи, поки минуть канікули.

— Ох, який ти поганий! — скипіла раптом Юлія. — Поганий ти, поганий ти!

Пешо хотів їй щось відповісти, але помітив постать дорослої людини, яка промайнула в глибині кімнати, і поквапно відійшов.

І все ж у нього було не весело на серці, спогад про плачучу дівчинку пригнічував його. Він повільно зійшов по сходах на третій поверх, звичним рухом дістав з кишені ключ і сунув його в отвір замка. На його здивування, ключ не обернувся. Він натиснув вдруге, ще дужче, та знову нічого не вийшло.

В чому ж річ? Чи не переплутав він поверх? Звичайно, ні — на дверях була прикріплена знайома мідна табличка з написом: «Кирило Андреєв». Хлопчик витяг назад ключа і уважно подивився на нього. Одного лише погляду було досить, щоб він зрозумів, що тримає в руках не свого ключа. Цей був точнісінько такий, як і його, тільки зубчики інші, і, зрозуміло, він не відмикав цих дверей. Але звідки взявся у нього цей чужий ключ?

Зненацька одна згадка майнула в його голові, і він зніяковіло почухав потилицю. Дуже просто — він переплутав свій ключ з ключем незнайомого чоловіка у дворику. Справді, так воно і сталося, інакше бути не могло.

Хлопець подзвонив, і мати відчинила йому двері. Це була низенька рухлива жінка, з такою ж білою, гладенькою шкірою, як у сина; добродушні її очі трохи здивовано спинилися на Пешо.

— Як це ти так рано! — задоволено сказала,вона. — А ключ загубив, чи що?

— Ні, — відповів коротко хлопець. — Тато, повернувся?

— Давно вже!…

Пешо пішов на кухню вмитися. Дивні люди ці дорослі, ніхто їм не забороняє запізнюватись, а от же не запізнюються! Батьки його вже повечеряли, і хлопець сів їсти сам. Він вечеряв, коли знадвору подзвонили і в коридорі почувся чоловічий голос, та Пешо не звернув на це уваги. За чверть години він зайшов у кімнату. Батько сидів у кріслі й читав газету. З того, що він навіть не підвів очей на нього, хлопець зрозумів, що не все гаразд.