Сліди залишаються [Следите остават - uk]

— Ага! — сказав ласкаво і добродушно чоловік, — граєтесь!

Хлопчаки здивовано подивилися на незнайомого. Він був широкоплечий, огрядний, з полисілою, коротко підстриженою головою, на товстих губах його грала доброзичлива дружня усмішка, яка хтозна-чому здавалася хлопчакам не зовсім щирою.

— Граємось, — відповів обережно Пешо.

— І давно тут граєтесь? — уважно спитав чоловік.

Це запитання вже явно не сподобалося хлопчакам. Вони швидко глянули один на одного, потім Пешо якось насторожено відповів:

— Та не дуже давно, недавно.

— Так, так! — добродушно кивнув чоловік. — Не дуже давно — однак, з годинку минуло, адже так?.

— Минуло! — вже зовсім неохоче відповів Пешо.

— Та-аак! А чи не знаходили ви тут ключа?
Хлопчаки знову глянули один на одного — так ось у чім річ!

— Знайшли, знайшли! — майже в один голос відповіла компанія. — Упав з верхніх поверхів!

Пешо виразно помітив, як обличчя незнайомого чоловіка немов засяяло від полегшення.

— Чудово! — вигукнув він уже зовсім невимушено. — А в кого ж ключ?

— У мене, — відповів Пешо і сунув руку в кишеню.

Цілком зрозуміло, що не так вже й легко знайти якусь річ у кишені такого хлопця. Доки Пешо мовчки і зосереджено нишпорив у правій кишені, незнайомий витер лоба і поквапно заговорив:

— Знаєте, у мене є дівчинка, такий самий шибеник, як ви, тільки трохи менша, зрозуміло… Вона кинула ключ у вікно… Добре, що мати бачила, інакше ми залишилися б без нього!… Іншого не маємо, всі розгубили…

— Ви живете в цьому будинку? — спитав Пешо.

— В цьому, — відповів поквапно чоловік. — А ти, хлопчику, не загубив ключа?

— Як же я міг загубити його, коли нікуди не ходив! — кинув Пешо і вивернув кишеню. Між лимонадними карамельками, мотузочками, грудками крейди і алюмінієвою машинкою для загострювання олівців він зразу помітив секретний ключ.

— Ось! — сказав з полегшенням Пешо. — Я пам’ятаю, що поклав його в цю кишеню!

Пешо здалося, що незнайомий швидко і якось нетерпляче смикнув ключ з його руки. Цей жест аж ніяк не пасував ні до вкрадливого голосу, ні до його дружньої усмішки. Не сказавши більше ні слова, незнайомий обернувся до них широкою спиною і швидко подався до воріт.

— Чудний якийсь! — пробурчав йому вслід Веселин. — Навіть не подякував!

— Такі вже вони всі, дорослі! — зауважив з сумом Бебо. — Доки ти їм потрібний, добрі, а потім…

— Справді, вони такі! — похитав головою Веселин на знак найглибшого співчуття.

Тільки Пешо сердито і насуплено мовчав.