Сліди залишаються [Следите остават - uk]

Вони й тепер пішли в кімнатку, зачинили двері майже перед Юлиним носом і поважно розсілися на стільцях.

Вислухавши історію з обміненим ключем, Коста потер долонею своє гостре підборіддя, як це робив його батько. Його довгасте худеньке обличчя набрало заклопотаного вигляду.

— Скільки, по-твоєму, років тому чоловікові? — спитав він здивовано.

Пешо замислився — йому завжди було дуже важко визначати роки дорослим людям.

— Мабуть, років сорок-п’ятдесят, якщо й не більше…

— Товстенький, кажеш?

— Дуже товстий… Такий, весь у білому.

— Немає такого в нашому будинку! — відразу рішучим тоном заявив Коста.

— Ну, як же немає? Він сам сказав, що живе тут!

— Ти ще будеш говорити, хто живе в будинку? — образився Коста. — Адже він має маленьку дівчинку?

— Він сказав…

— Ну от, в будинку є три дівчинки… Павлинчин батько молодий, носить значок ГПО… Батько Зоре зараз не в Болгарії — навчається десь в Угорщині, але й він молодий. Тільки Вірчин батько літній, але він тонкий, як паличка…

— Ти впевнений?

— Як я можу бути не впевнений… Та я тут у кожної людини навіть зуби знаю!

Пешо розумів, що Коста не хвастає, і, спантеличений, замовк. Що за дивна і таємна історія? Виходить, чоловік у білому збрехав їм! Але навіщо було йому брехати? Яку користь він може мати від цього? І чому доросла людина бреше дітям без будь-якої потреби?

Доки хлопці розмірковували і дивувались, до кімнатки зайшов Веселин. Він вислухав загадкову історію, здивовано підвівши брови, потім, не сказавши ні слова, глибоко замислився. Раптом обличчя його проясніло, в очах з’явився чудний блиск — він завжди мав такий вигляд, коли розповідав хлопчикам про свої винаходи.