Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Хочеш сказати, що одного разу таке вже було? Коли?
Я зітхаю. Ніхто не знає історії власної домівки. І знати не бажає. Для них це вицвілий мотлох, вони ані хвилини не витратять на те, щоб його обнюхати. Безумовно, ніхто з них не стане археологом — любителем розкопувати й сповнюватися захватом від викопаного.
— Жив-був колись давно такий чоловік, — починаю я. — Дуже багатий і дуже потворний. А може, і не дуже потворний, але дуже хворий. Тепер уже нема як про це дізнатися, бо він ніколи не фотографувався, а якщо фотознімки робили потайки, тут же починав судитися з кожним, хто так вчинив. Він ховався від усіх у своєму будинку, збирав колекцію старовинних музичних інструментів і нікого не бажав знати. Розсилав у різні журнали статті, підписані псевдонімом Тарантул, але їх майже ніколи не друкували, бо він в основному лаяв уряд і всі організації, з якими йому доводилося стикатися, загалом кажучи, «бризкав отрутою», як він сам це називав, а таке ніхто не візьметься публікувати. У нього, здається, років за десять тільки й узяли, що одну статтю про старовинні музичні інструменти. Усі його родичі дочекатися не могли, коли він помре, щоб поживитися його грошима. Він про це, звичайно, знав, тому відшукав сирітський притулок, який збиралися прикрити, позаяк будівля, в якій розташовувався притулок, була страшенно старою. І він профінансував ремонт цієї будівлі та створив фонд, який повинен був підтримувати цей притулок після його смерті.
Я замовкаю й малюю на скатертині невидимого павука. Ручкою ложки.
По ходу розповіді до нашого столу підсіли ще декілька слухачів, але я нічого не маю проти, хай собі слухають, якщо їм цікаво.
— Він склав список усіляких правил і обмежень для тих, хто житиме в його будинку та на його гроші. Тільки відтоді минуло так багато років, що половини цих правил перестали дотримуватися.
— А які були правила? — нетерпляче запитує Русалка. — Ти знаєш їх. Розкажи!
— Ну, там було щось стосовно ремонту не рідше, ніж раз на три роки. І приймати почали в основному калік, це відтоді почалося. Недоумкуватих не приймали, бо він сам склав навчальну програму, а вона була ускладненою, недоумкуватий з нею не дав би ради. Він навіть мав неприємності через це, його звинувачували в тому, що він занапастив усі свої гроші, віддавши їх на один напівзруйнований притулок, хоч на ці кошти можна було побудувати двадцять таких притулків, а потім ще й обмежив доступ у притулок тим, кого доля обділила найбільше.
— Табакі! — обурено каже Дракон. — Звідки ти знаєш всякі такі штуки, та ще й із такими подробицями? Зізнайся, ти все це вигадав!
— Зізнаюся. Сидів і від нічого робити вигадував. Тренував уяву.
Дракон безцеремонно хапає мою чашку й відсьорбує з неї.
— Надто це романтично, — бурчить він, — у житті так не буває. Якщо й було щось приблизно подібне, ти однаково там від себе понаприкрашав.
— Зате тебе це схвилювало. Он як ти вихлебтав чужу каву від зворушення.
Дракон повертає мені чашку й дивиться з докором.
— То ти визнаєш, що це була брехня?
У нього волохаті брови, лоб заріс майже цілком, з вух витикаються пучки жорсткого волосся. З усією цією шерстю він нагадує чорта з дитячих казок. Так і ввижаються заховані ріжки. За спиною в нього млосний збоченець Ангел до ладу та не до ладу закочує очі. А вільний стілець окупував Гупі, з хронічним нежитем і найбільшими в Домі, після моїх, вухами. Думаю, що якби старий Тарантул міг нас бачити, він би залишився задоволеним.
— Це, мабуть, правда, — каже Русалка переконано. — Коли Табакі бреше, він стоїть на своєму до останнього, а не зізнається, що все вигадав.
Дракон крутить патлатою довбешкою.
— І кому з вас вірити? Він каже, що все вигадав, ти — що не вигадав.
— Архіви треба читати, діти мої, — зітхаю я. — Історію треба знати. Скільки вашої змоги.
Дракон, насупившись, мовчить. Решта — теж. Із замисленої Русалки капають знаки питання, один по одному, і просочуються крізь паркет. У моїй чашці порожньо, і я непомітно присуваю до себе Русалчину, хоч у ній трохи замало цукру.
Ангел повертає на місце зіниці, що були застрягли йому під повіками.
— Пропоную спорудити на Перехресті тотемний стовп на честь нашого батька-добродійника! — виспівує він кришталевим голоском. — Це просто ганьба, що особа, якій ми так багато чим завдячуємо, хиріє в забутті!
— А тобі тільки дай кого-небудь вшанувати, чи треба, чи не треба, — бурчить Дракон, не зводячи з мене підозріливого погляду. — Ні в яких архівах не могло бути того, що він тут нам понавішував на вуха!