Дім, в якому…

Дні пішли, наче туго натягнуті струни. Кожен наступний — тугіший і дзвінкіший, ніж попередній. Я почуваюся так, ніби сиджу на такій струні та чекаю, поки вона порветься. Коли це трапиться, мене закине далеко-далеко, тобто набагато далі, ніж можна уявити, хоча при цьому я залишуся там само, де був.

Очікування — річ неприємна, особливо примножене спекою.

Небо — пронизливо голубе, й аж до кожної з рятівних ночей я нервую в його присутності. Іноді мені здається, що з такого неба мають сипатися здохлі птахи. Переламані та збляклі. Іноді мені навіть вчувається їхній запах, і здається, що коли гарнесенько пошукати, то де-­небудь вирине горобець, який уже навіть засмердівся.

Я рятуюся від спеки, збираючи нічийні речі та розсилаючи листи.

Шістдесят чотири листи вже відіслано відомим особам; це листи з пропозицією взяти Дім на утримання, з усіма нами, котрі перебувають у ньому. Щонаймилішій людині, яка зважилася б на таке, будуть надані мої поради в будь-яких галузях і з будь-якого приводу, абсолютно безкоштовно. Я так само запропонував використовувати себе в ролі ворожки, астролога, секретаря, приборкувача домашніх тварин, майстра на всі руки, шамана, талісмана й оригінальної настільної прикраси. Наразі ніхто не відгукнувся. Я, власне, на це й не розраховував. Листів лише шістдесят чотири. Це небагато. А ось те, що ніхто з адресатів не відповів навіть жартівливим посланням — насторожує. Можливо, я був недостатньо переконливим. Літа все ж таки беруть своє.

На виїзді в коридор я пропускаю всіх наперед і виїжджаю останнім, скромно опустивши очі. Навсібіч не дивлюся, хоч мені теж цікаво, як виглядає при світлі дня те, над чим ми попрацювали вночі.

Захоплені вигуки зграї змушують мене почервоніти.

— Ого! — кричать вони. — Ого-го! Оце так!

Як усе-таки приємно робити сюрпризи. Як це хвилююче, і як шкода, що нечасто випадає така нагода.

Немає більше чистих жовтавих стін кольору вершків.

Ми працювали на межі людських можливостей, надаючи їм належного вигляду. Усе, що писалося, писалося з розмахом, але ми не халтурили — кожен напис оброблений дуже ретельно. Малюнків, звичайно, могло би бути більше, але не можна вимагати водночас і якості, й кількості. Вище голови не стрибнеш.

— Ура! — кричить Русалка й біжить уперед, розмахуючи наплічником.

Куряка переписує в свій щоденник якесь гасло. Набубнявілі метрові букви виблискують на півстіни, ніби обсмоктана карамель. Я й сам приголомшений тим, як грандіозно це виглядає. Щоправда, не зовсім зрозуміло, про що мова. Але це дурниця. Зате тепер просвітами між написами й малюнками займуться всі інші, і через день-два, та ні, яке там, через кілька годин там уже будуть і важливі оголошення, і новини, й угоди, і вірші, словом, усе, без чого ми та наші стіни не можемо обійтися. Головне — почати.