Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Грубий злизує з підборіддя майонез та, ніби на підтвердження моїх слів, придушено гикає. Македонський обертає в руках казанок, мабуть, вражений його місткістю. Уже хоче назад під душ, певно ж, він третій день поспіль не вилазить з душової кабінки, неначе вирішив поступово змити з себе Македонського.
— Давай-давай, — кажу я йому. — Не марнуй часу.
Лері бубонить, що від мене занадто багато шуму. Що від мене взагалі дуже багато шуму, але вранці особливо багато.
— Запиши це у свій зошит, — пропоную я Куряці. — «Він був галасливий завжди, а надто вранці».
Дивлюся, як Македонський заповнює казанок, складаю серветку та виїжджаю. У могилі я бачив такі нудні сніданки.
У коридорі з’ясовується, що від мене справді надзвичайно багато шуму. Дається взнаки усунення з наплічника такого великого предмета, як казанок. Щось там усередині зрушилося і брязкає, щось, що казанок, мабуть, притискав. До того ж Мустанг почав поскрипувати, неприємно нагадуючи візок-привид — той візок, котрий проїжджає повз Дім удосвіта, ближче до проминулої ночі, ніж до наступаючого ранку.
Із цим візком взагалі нічого не зрозуміло. Може, це просто бомж, який повертається з нічного полювання за порожніми пляшками. А може, візочник, який повстав з могили, де його колись були поховали разом з візком, що заіржавів під землею до стану цілковитого непотребства. Або самотній візок, який роз’їжджає навколо Дому, немов Летючий Голландець, торохкаючи кісточками зітлілого їздця.
Перевірити, котра з цих версій відповідає дійсності, неможливо. У вузькому проміжку між ніччю й досвітком спиться надто солодко, щоб вилазити з ліжка, та якби я навіть і виліз, однаково нічого не розгледів би, бо проїжджає ВОНО, коли ще темно. Відтак я вирішив записати таємниче рипіння та прослухати запис потім, уже гарненько прокинувшись. Але скільки я не ставив магнітофон на запис біля відчиненого вікна, нічого подібного на знайоме рипіння так і не почув. Зіпсовані касети я склав у коробку та заховав серед нічиїх речей.
А зараз оце я сам риплю, наче той невловний візок, привид візочника або візок з-під привида. Це означає, що Мустанга час змастити й перевірити, чи не розхиталися його кріплення. Тоскне, малоцікаве заняття.
Усе незвичайне в Домі так чи інакше стягується на Перехрестя чи то до Кавника. Якщо не шукаєш чогось конкретного, краще сидіти там і чекати, поки те, що тобі треба, знайдеться саме. Не лише я полюю там у певний час доби. Територія Кавника суворо поділена між ловцями того та іншого. Ми прагнемо не заважати один одному й не лізти в зони чужих інтересів, та все ж таки іноді це трапляється, тому кожен із нас знає, що збирає інший. Час від часу в Кавнику з’являються дівчата в пошуках бійок, тоді треба терміново виїжджати, поки сам не став чиїмсь трофеєм.
Ми сидимо за крайнім столиком біля стіни, я і Русалка, й чекаємо. На мені окуляри від сонця, що допомагають впоратися з сонячною погодою, і піратська майка-попередження, а прапор на Мустангу ядучо-жовтий і пахне здохлими горобцями. Русалчине волосся шатром вкриває її та стілець і спускається нижче сидіння, на півруки не сягаючи до підлоги. У її волоссі струмують стрічки, шнурки й ланцюжки з крихітних дзвіночків, а крізь жилетку прозирає рядочок знаків питання, самі лише знаки питання, двадцять «чому», котрі вишикувалися одне за одним. Вона також чекає, терпляче й мовчки, по її волоссю щось стікає, пацьорково поблискуючи, а знаки запитання на майці скапують переверненими краплинами.
Заради Русалки мені дуже хочеться удачі саме зараз, поки вона поряд. Останнім часом мені щастить дедалі рідше і рідше, адже я вже чимало всього набрав, можливо, з кожним вдалим днем я вичерпував свій мисливський ліміт, відтак він уже майже закінчився. Тому я трохи нервую і, щоб заспокоїтися, виймаю з наплічника теку з папером і починаю писати шістдесят п’ятий лист із серії «У пошуках Божевільного Доброчинця». Раніше я користувався зразком, але після двадцятого листа в ньому відпала потреба, до того ж переписане завжди виходить менш живим і натхненним, хоч і не відрізняється за змістом від складеного з пам’яті.
Русалка п’є свою каву й стежить за дверима. Коли я ховаю чергове послання в конверт, проводжає його недовірливим поглядом.
— Ти справді віриш, що з цього щось вийде?
— Ну, як тобі сказати, — ховаю теку назад у наплічник і витягую звідти конверт. — Узагалі-то не вірю. Такі речі трапляються один раз, якщо взагалі трапляються. Імовірність повторення надзвичайно мала. Але ігнорувати навіть зовсім манюню ймовірність усе ж таки не варто.