Волинь

Треба було й до Левинських навідатись та подивитись, який то у них настрій. Цікаво було б взагалі послухати, що говорять в селі…

Після Володько пригадав Женю й Ґанку. Обидві стояли в його очах, і не знав, за котрою побігти. Женя вже ось скоро від'їде, а Ганка лишиться. Женя весь час ніби жартує, ніби кпиться. Весела, в'юнка, говірлива. Ганка пружна, мов тятива, і гаряча. Її очі завжди горять, завжди бігають… Уста її вогкі й соковиті, груди молоді й пружні.

— Вйо, Карий! — підганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках чепіги, на шию зачіпив віжки. Коні поволі, тяжко ступають… Копита їх грузнуть в землю. Доходить до кінця поля, обертається, викидає плуга та деякий час йде вільно. Блискуча плита відбиває соняшний промінь. Часом Володько відкидає на ходу з-під граділя пирій, що за якийсь час наб'ється туди. Після, дійшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепігу й ставить знову плуга. Коні так навчені, що самі заходять у борозну.

Тут за плугом родяться всі Володькові плани. Звідси бачить він свою життєву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границі й закони, стелиться десь туди до далекого Дніпра й Києва. Ось він тут, бачить свої добрі коні, бачить поля, свій хутір зі садком, але думка не тут. Ні, ні. Ні одного разу не зупинилася вона на цій ріллі, під цією солом'яною стріхою, десь тут поблизу. Ці обрії й ці широти вузькі для неї. Направо й наліво широкий світ, направо й наліво безліч нового, небаченого, незнаного. Піти, пізнати, вирвати звідти все, що доброго, й вернутись, хоча б сюди на це поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити ці поля й ці стріхи чогось такого, що обновило б їх, спружило б, привернуло б їм розумний, Божий образ, так давно десь ними страчений і затоптаний…

Гори, моя пекуча уяво, і поможи! Постав знаки такі й інші та дай слова, налиті живою, кипучою кров'ю. А коли ти. Боже, десь є коло мене й розумієш мої бажання, вділи мені не багато… Непомітно — дрібну частинку своєї мудрості вділи, і я вже благословлю твоє велике ім'я. І я піду по цій землі, починаючи від цієї чорної скиби, і буду там і там — геть по широті сіяти чудовий твій глагол во ім'я Правди і Честі. Пішли мене куди хоч. Я піду й буду скрізь так, як мій батько зерно, сіяти добре, розумне, чесне слово… Потрібне слово, конечне слово.

Володьку, Володьку! Чого зупинився там і дивишся, мов маг, на той схід? Ори землю, край її лемішем твого плуга та мовчи, мов залізо, мов камінь. Твоє в тобі, і всі закони є проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твій батько, чи, може, дід зробили один гріх і сім поколінь не спокутують його… Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому власному грунті! Юдами і Каїнами, що продадуть за півсрібняка честь, свободу, право!