Сповідь відьом

Я опустила ногу і відчула голою шкірою шорсткі дошки долівки.

— Ти сказала мені, що це відбудеться швидко, — хрипко зауважив Метью. — Але мені так не здалося.

— Так, цього разу було інакше, — погодилася я. — Ти вогні бачив?

Метью похитав головою.

— Я не бачив нічого, крім темряви. Я повільно падав, і тільки твоя рука не дозволила мені впасти на дно. — Він підніс мою руку до губ і поцілував її.

У притихлому будинку відчувався слабкий запах гострого перцю, а надворі стояла ніч.

— Ти можеш сказати мені, хто тут є?

Метью заплющив очі й поворушив ніздрями. А потім радісно посміхнувся і полегшено зітхнув.

— Тільки ми з тобою, і Сара з Емілі. І нікого з дітей.

Я захихотіла і пригорнула його до себе.

— Якщо в цьому будинку додасться мешканців, він просто лусне. — Метью занурив голову у волосся біля моєї шиї, а потім відсахнувся.

— На тобі й досі ота пов’язка. Це означає, що коли помандруємо у минуле, ми не перестанемо бути тими, хто ми є у сьогоденні, й не забудемо про те, що трапилося з нами тут. — Його холодні руки заповзли мені під водолазку. — Зважаючи на твої нововідкриті таланти мандрівниці у часі, настільки точно можеш ти відміряти плин часу?

З насолодою побайдикувавши в минулому, ми повернулися в сьогодення саме вчасно — Емілі закінчила готувати салат.

— Бачу, подорож у часі пішла тобі на користь, Метью, — зауважила Сара, вдивляючись у його відпочиле обличчя. І винагородила його склянкою червоного вина.

— Дякую, Саро. А все тому, що я потрапив до гарних рук. — Він підняв склянку вгору, щоб випити на мою честь.

— Рада чути, — сухо відповіла Сара, звуком голосу нагадавши мою бабусю. І кинула кілька тоненьких шматочків редиски в здоровенну миску з салатом.

— А звідки взялася ця гігантська миска? Щось я раніше її не бачила, — спитала я і встромила носа в миску, щоб приховати свої почервонілі губи.

— Та це будинок розщедрився, — відповіла Емілі, поливаючи салат соусом. — Йому подобається годувати так багато голодних ротів.

Наступного ранку будинок дав нам знати, що він очікує поповнення до нашої компанії.

Сара, Метью і я обговорювали, куди мені податися під час наступної часової подорожі — до Оксфорда чи до «Семи веж», як на порозі раптом з’явилася Емілі з оберемком білизни в руках.

— До нас хтось їде.

Метью відклав газету і підвівся.

— От і добре. Я очікував сьогодні на замовлення.

— Це не доставляння замовлення, а ті, хто збирається приїхати, але ще не прибули. А будинок вже приготувався до їхнього приїзду. — І вона пішла до пральної комори.

— Як, ще одна кімната? І де ж будинок її прилаштував цього разу? — гукнула Сара їй навздогін.

— Поруч із Маркусом, — відлунив голос Емілі із глибин пральної машини.

Ми почали вгадувати, хто ж приїде. Діапазон здогадок простягнувся від Агати Вільсон до подруг Емілі з «Чері Веллі», які полюбляли заявлятися на Геловін без попередження.