Сповідь відьом

— Досить, — різко обірвала його Сара. — Не треба його лякати.

— Заберіть ваші руки від моєї родини, — заволав Натаніель, важко дихаючи.

— Це для них — не загроза, — пояснив Метью. — Загроза йде від Конгрегації, від можливості відкритої ворожнечі між трьома видами створінь, а найбільше — від намагання вдати, що нічого такого не відбувається.

— Вони приходили по нас, Натаніелю. Я бачила, — рішуче сказала Софі, і її голос несподівано набув гостроти, яка бриніла у голосі Агати Вільсон, коли я розмовляла з нею в Оксфорді.

— А чому ти мені не сказала? — спантеличено спитав Натаніель.

— Я почала було розповідати Агаті, але вона перервала мене і наказала більше ні слова про це не казати. Вона страшенно перелякалася. А потім дала мені прізвище та адресу Діани в Медісоні. — Обличчя Софі знову набуло характерного невимушеного і замріяного виразу. — Добре, що мати Метью і досі жива. Їй сподобаються мої глечики. Я зображу її обличчя на одному з них. А ви, Метью, можете взяти мою кров на аналіз — і моєї дитинки теж.

Ця заява Софі фактично поклала край запереченням з боку Натаніеля. Коли Метью охопив усі запитання, на які він хотів відповісти, він взяв конверт, що лежав непомічений біля його ліктя. Конверт був запечатаний чорним сургучем.

— Тоді залишається одна незавершена справа. — Він підвівся і простягнув конверт. — Геміше, це тобі.

— Ой, ні, — сказав той і похапливо схрестив руки на грудях. — Краще віддай його Маркусу.

— Може, ти й дев’ятий лицар, але ти також є сенешалем лицарів Лазаря і моїм заступником. Існує протокол, і ми мусимо дотримуватися його, — відказав Метью, стиснувши губи.

— Кому знати, як не Метью, — пробурмотів Маркус. — Він — єдиний великий магістр в історії ордену, який коли-небудь подавав у відставку.

— А тепер я стану єдиним великим магістром ордену, який подав у відставку двічі, — мовив Метью, і далі тримаючи конверт.

— До біса протокол! — відрізав Геміш, гепнувши кулаком по столу. — Всі — геть із кімнати, окрім Метью, Маркуса та Натаніеля. — І, трохи подумавши, додав. — Будь ласка.

— А чому це ми маємо іти геть? — підозріло спитала Сара.

Геміш на мить зупинив погляд на моїй тітці.

— Ви теж залишайтеся.

І вони уп’ятьох зачинилися у їдальні до кінця дня. Одного разу Геміш вийшов і попросив бутербродів. Бо печиво, сказав він, давно з’їли.

— Чи це тільки мені, чи й вам також здається, що чоловіки навмисне вигнали нас із кімнати, щоб покурити сигари і поговорити про політику? — спитала я, намагаючись відволікти свої думки від зборів у їдальні за допомогою різкої й дисгармонійної суміші старих фільмів та вечірніх телепрограм. Ем і Софі в’язали, а Міріам розгадувала головоломку, яку вона знайшла у книзі, що обіцяла «Диявольськи важкі судоку». Вона час від часу вдоволено посміювалася і робила на полях якісь помітки.

— Що ти там робиш, Міріам? — спитала її Софі.

— Веду рахунок, — відповіла вона і зробила ще одну помітку.