Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
На чолі запоріжської адміністрації, суду й військової сили стояв вибираний кожного Нового Року кошовий отаман, окружений діловим, старшинським штабом. Ніби президент республики в часі мира, він ставав диктатором з правом життя й смерти підчас війни. По скінченні служби він ставав ніби сеніором, що разом з іншими запоріжськими «дідами» не тратив свого дорадчого голосу й впливу на хід запоріжської політики.
До штабу кошового отамана належали - суддя, що був рівночасно й скарбником, осаул тобто адютант кошового, та писар, тобто свого роду канцлер отаманської міністерії. Крім прибічного штабу запоріжських старшин були ще й інші. Полковниками звалися начальники поодиноких відділів підчас воєнних походів або адміністратори поодиноких частин запоріжської території, званих «паланками». Було тих запоріжських «паланок» - 8: самарська, кодацька, інгульська, бугогардова, орельська, протовченська, кальміюська й прогноївська. Крім полковників були ще й курінні отамани, теж виборні начальники курінів, більш-менш нинішних баталіонів, що їх було на Запоріжжі - 38. Кошовий з своїм штабом, полковниками й курінними отаманами це й була та фактична влада Запоріжжя дарма, що по формі влада належала до всього запоріжського «товариства». За останні десятиліття свого існування запоріжське «брацтво» почало вже дуже виразно різничкуватися під єрархічним і суспільним оглядом. Теперішні отамани, полковники та старшини, не були вже тими «голими очайдушами», що жили й пишалися тільки боротьбою з «бісурменом», не розуміючи матеріяльних вартостей, нехтуючи почестями й життєвими вигодами. Тай ціле «брацтво» перестало вже бути лицарським орденом ідеалістів. Упадок особистої й збірної моралі помітний у життю Гетьманщини, поширився й на Запоріжжя. Кошовий і курінні отамани, що їм колись при виборі, мазали голову болотом, на знак безоглядної рівности з рештою брацтва, тепер уже дбають про платні за службу й прибутки з господарства, яке давно вже не обмежується до полювання й риболовлі, як колись.
Вся територія запоріжських земель, на якій поруч бжільництва, звіро- й риболовлі та випасу худоби розвинулося хліборобство, ділилася що року поміж куріні. Вони вибірали з паланок податкові прибутки в грошах і натурі, що йшли на утримання запоріжського війська. Податки й повинности некозацького населення запоріжських земель були невеличкі, а сугі'роти панщизняних тягарів у Гетьманщині просто ніякі. Запоріжці й не налягали на них занадто. Дороблялися власним «промислом», але вже зовсім неподібним до первісного, з XVI і першої половини XVII ст. Риба й футра, шкіри й вовна, мід і віск, коні, рогата худоба й вівці, вкінці збіжжя, управлюване по хуторах й зимовиках, оце були продукти, якими привчилися запоріжці торгувати з близшими й дальшими сусідами. Чималу вагу для запоріжської торговлі мала й кримська сіль, що її до самої Польщі перевозили запоріжці до 1000 возів річно.
Поволи, але послідовно й уперто, колишній орден лицарів-очайдухів, перетворювався в упривілейовану клясу в громадянстві створеної тим орденом, автономної республики. На півдні України почала стабілізуватися ніби якась незалежна держава, якої демократичному устроєві не було пари в сусідів. Якраз цей устрій і примара стабілізації незалежности Запоріжжя стали сіллю в оці царського уряду. Винищуючи залишки автономії Гетьманщини, царат не міг спокійно дивитися на буйний розквіт «Вольностей Війська Запоріжського».
Почалося будування морських фортець на південньому заході запоріжських земель, понад Богом, і Свинюхою. З черги москалі, заступаючися за донськими козаками, що натискали на запоріжців від півн. сходу, примусили запоріжців зліквідувати їх оселі на поберіжжі Озівського моря. Відтак, в 1754 р. царський уряд, не питаючись запоріжців, викроїв з їхніх північно-західніх земель широку смугу, де довкола Єлисаветської фортеці (пізн. Єлисаветграду) поселив сербських утікачів з південніх провінцій Австро-Угорщини. Два роки згодом зробив те саме на східніх окраїнах запоріжської території, де довкола Бахмуту створив т. зв. Словяно-сербську провінцію. Серби непокоїли запоріжців, а в 1764 р. дійшло до кривавої сутички з ними під Ташликом, але симпатії царату були по стороні сербських зайд.