Світло чорної свічки
- Автор: Гельд Вольфганг
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Переводчик: Володимир Василюк
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Світло чорної свічки». Краткое содержание книги:
Розлютованому Кракмеєрові не сиділось на роботі. На Саарландштрассе він протовпився крізь густий людський вир, швидко пересік Потсдамський майдан, звернув на алею Белов'ю в зоопарку і, зморений, сердитий, нарешті просто-таки впав на лаву біля ставка з золотими рибками. Поблизу стояла на березі літня жінка з хлопчиком. Через бильця вони кидали у воду шматки булки й раділи з того, що пара лебедів жадібно хапає поживу.
«Залишився Лауренц з цим іспанським Дияволом»,— міркував Кракмеєр, спостерігаючи їх, і поступово заспокоювався. Від допиту, який проводив Крап у Веймарі, він не чекав вирішальних наслідків. Змінний майстер заводів Юнкерса мертвий, а токар Ганс Кляйнерт, що працював у Хейнкеля у Варнемюнде, щонайбільше назве імена помічників, яких мусив мати на заводі. Можливо, й зв'язківця, але ним був Брухман. А хто ж був у штабі повітряних сил? Ні, на цей клубок більше не варто намотувати ниток.
«Без Чорної Свічки далі ходу немає,— зізнався собі Кракмеєр.— Що ж, почекати? Припинити справу, поки шпиг полковника Саласона доведе свою хвалену досконалість. Додати ще одну папку до стосу «незакінчених справ»?». Кракмеєр сприйняв це за образу, до певної міри як свою безславну капітуляцію. Він не міг на це піти. Забагато чинників було проти такого рішення: службове честолюбство, власна гордість і, врешті-решт, зневажлива посмішка штандартенфюрера Мюллера, якої він удостоїться. А якщо Лауренц уже давно загинув у пустелі? Ніколи він не зможе довести цього, думав Кракмеєр і на мить уявив, що той навіть мертвий переміг його. У ці хвилини, згадавши про катування в підвалі на Принц-Альбрехтштрассе, він вперше відчув не відразу, а скоріше втіху. Ці люди витривалі. Не можна, щоб він так просто номер. О боже, допоможи цьому червоному знайти воду!
Кримінальний радник полишив лаву, ставок з ненажерливою парою лебедів, так і не знайшовши рішення. Все ще почував себе втомленим, немов після тривалого виснажливого маршу. Ідучи додому, він забув про клітку з папугою, яку щодня після закінчення роботи обкутував хусткою.
Продавець газетного кіоска привітався з ним люб'язно, але Кракмеєр не помітив його. Не глянув він і на «оппеля», що стояв на вулиці поблизу його під'їзду. Не звернув уваги й на чоловіка, що вийшов з машини.
— Пане кримінальний раднику, прошу за мною!
Кракмеєр здригнувся, думки його урвалися. Чоловік, що звернувся до нього тихо, але рішуче, видався йому знайомим. Збігло кілька секунд, поки він пригадав це обличчя. То був один з людей Гейдріха, співробітник служби безпеки. Він бачив його на недавній спільній нараді СБ і гестапо.
Пішли поруч до машини. Водій був також у цивільному. Співробітник СБ звелів Кракмеєру першим сісти у машину. «Арешт? — запитав себе кримінальний радник.— Має це якийсь зв'язок зі смертю Брухмана? Можливо, Мюллер того й чекав, щоб звалити на мене усю вину за невдачу. А може, СБ грає тут свою власну гру?»
Кракмеєр був цілком спокійний. Він дуже добре знав, що змінити все одно нічого не зміг би. А на такі несподіванки, він, старий працівник гестапо, не реагував. Він знав понад десяток випадків, коли ще вчора, здавалось би, недоторканий діяч НСНРП зникав у чорну безвість. До кількох з них пін був особисто причетний і згадував про це неохоче, бо жертви щоразу були чистокровними арійцями.
— Куди? — байдуже спитав Кракмеєр, коли машина рушила.
— До батечка в гості. Ненадовго,— сухо відповів той.— Із штандартенфюрером Мюллером і начальством абверу узгоджено.
Остання його фраза прозвучала зневажливо. Потім співробітник СБ зацікавлено подивився на кримінального радника.
— Великою птицею стали у свого шефа, якщо він з вами так панькається!
— Чому ви так гадаєте?
— Просто так... для небагатьох відкрита дорога туди, де нас чекають.
Кракмеєр наморщив лоба. Він досі не збагнув, що все це мало означати. А хотів у всьому мати ясність, аби не виставляти себе на посміховисько. Підкреслено недбало зауважив:
— Чи маємо час, щоб на хвилинку заскочити в управління? Дещо треба владнати.
Співробітник СБ глянув на годинник, невдоволено кивнув головою і, нагнувшись до водія, сказав:
— Спершу на Принц-Альбрехтштрассе.
На обличчі Кракмеєра з'явилася посмішка, така миттєва й стримана, що навіть уважний спостерігач навряд чи помітив би її. Тим більше, що за мить він ураз скривився, вхопившись за печінку. Ні, це не арешт. І Вальдемар спокійно спатиме цієї ночі.
Коли за кілька хвилин кримінальний радник вийшов з управління гестапо і сів у машину, він уже не сушив собі голови над загадковою метою цієї поїздки.