Портрет митця замолоду

У ризниці опецькуватий рожевощокий єзуїт та якийсь дідок у потертому синьому одязі порпались у скриньці з гримом та білилами. Вже загримовані хлопці вешталися поблизу або стовбичили, обережно і боязко торкаючи пальцем обличчя. Посеред ризниці стояв молодий єзуїт, гість коледжу, і ритмічно перегойдувався з носаків на п'яти, глибоко засунувши руки в кишені. Його маленька голова, оздоблена лискучими рудими кучерями, і свіжопоголене обличчя добре пасували до бездоганної охайності сутани і бездоганних черевиків.

Поки він розглядав гойдливу постать та відчитував для себе легенду його глузливої посмішки, на гадку прийшло прислів'я, почуте від батька ще до відправки його до Клонґовза: єзуїта пізнати по одежі. Водночас майнула думка, що вдачею його батько чимось схожий на цього усміхненого, елегантного священика: була тут якась доля профанації і самого священичого сану, і ризниці, чию тишу прогнали голосні розмови та жарти, а повітря зіпсули газ та брильянтин.

Поки дідок малював йому зморшки на чолі і підсинюв щелепи, він неуважно слухав голос опецькуватого молодого єзуїта, що казав йому говорити чутніше і ясно проговорювати головні моменти. Оркестр заграв «Лілію Кілларні» — ще кілька хвилин, і завіса підніметься. Страху перед сценою у нього не було, тільки принижувала думка про роль, яку він має грати. Згадавши деякі репліки, він відчув раптовий прилив крові до нафарбованих щік. Та щойно уявив собі серед публіки двійко серйозних, манливих очей, як цей образ одразу змів усі сумніви і воля зібралась в кулак. У нього немов вселився хтось інший: вірус юності та піднесення передався і йому; куди й поділась хмурна недовірливість. На якусь мить він повірив, що справді одягся в дитинство і, стоячи за лаштунками серед інших акторів, сміявся разом з ними, поки двоє дужих священиків, різко смикаючи за мотузки, тяти угору геть перекошену завісу.