Портрет митця замолоду

Стівен похитав головою і всміхнувся прямо в рухливе, рум'яне, дзьобате, як у птаха, обличчя свого суперника. Його часто дивувало, що у Вінсента Герона не тільки пташине ім'я, а й пташине обличчя: копичка бляклого волосся нерівним гребенем спадає на лоб; лоб низький і кістлявий, а між близько поставлених витрішкуватих очей, світлих та безвиразних, стирчить тонкий гачкуватий ніс. Обидва суперники в школі дружили. Сиділи поруч за однією партою, поруч молилися в каплиці, а після вервичних молитов базікали за сніданком. А що в останньому класі — самі сірі посередності, то Стівен з Героном стали цього року правдивими вожаками школи. Саме вони удвох ходили до ректора випрошувати вільний день чи заступатися за когось із хлопців.

— О, до речі, — ні з того, ні з сього сказав Герон. — Я бачив тут твого старого.

Посмішка згасла на Стівеновім обличчі. Будь-яка згадка про батька з уст однокласника чи вчителя миттю позбавляла його спокою. Він чекав у боязкому мовчанні, що ж той скаже далі. Але Герон значуще штовхнув його під бік:

— А ти — хитрий пес.

— Чого це? — здивувався Стівен.

— Гадаєш сховати масло в роті? — сказав Герон. — Хитрий пес, бачу.

— Дозволь спитати, про що ти говориш? — ввічливо сказав Стівен.

— Дозволяю, — відказав Герон. — Ми бачили її, правда, Воллісе? А що, навіть гарненька. І цікавська. А яка в Стівенароль, пане Дедалус? А він буде співати, пане Дедалус? Твій старий зі шкіри ліз, так лупав на неї через монокль, тож, думаю, він тебе розкусив теж. Але я, боже ти мій Юпітере, тим би не переймався. Класна цяця, — правда, Воллісе?

— Нічого собі, — спокійно погодився Волліс, знову вставляючи мундштук у кутик рота.

Від таких нетактовних натяків у чужій присутності Стівена різонув гнів. Нічого смішного в дівочій цікавості та увазі він не бачив. Весь день він тільки й думав, що про їхнє прощання на східцях конки на Гарольдс-Крос, про потік настроїв, що наринув на нього після цього прощання, і про написаний про це вірш. Весь день він уявляв їхню нову зустріч, бо знав, що вона збиралася прийти на виставу. Давній настрій неспокою повнив його груди, як і на тій вечірці, але вже не виливався у вірші. На заваді стояли знання і дорослість двох збіглих відтоді літ. І за весь день потік хмурої ніжності у темних напливах і відпливах, раз по раз зринаючи і знов завертаючи на себе, так його вишарпав, що від префектового сюсюкання з малим мальованцем вихлюпнувся з нього у жест нетерпіння.

— Отже, мусиш визнати, — вів далі Герон, — ми тебе розкусили. Тепер тобі не вдасться грати переді мною святенника, це вже точно.

Невеселий смішок зірвався з його вуст, і вклонившись як перше, Герон легко, ніби з жартівливим докором, ударив Стівена ціпком по литці.

Стівенів спалах гніву уже минув. Він не почувався ні влещеним, ні збентеженим — просто не хотів цих глузувань. Та він і не сердивсь на те, що спочатку прийняв був за тупу нетактовність, бо знав — йому в його душевній пригоді не страшні нічиї слова. І обличчя його віддзеркалило фальшиву посмішку суперника.