Портрет митця замолоду
- Автор: Джойс Джеймс
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Класика
- ISBN: 966-8849-16-7
- Переводчик: Марьяна Ивановна Прокопович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Портрет митця замолоду». Краткое содержание книги:
— Він не того покрою, — сказав містер Дедалус. — Дай йому спокій. Це хлопець мислячий, тверезий, ледачим мізки собі не забиває.
— Тоді він не син свого батька, — сказав дідок.
— Їй-богу, не знаю, — сказав містер Дедалус, самовдоволено всміхаючись.
— Твій батько, — сказав Стівенові дідок, — був колись перший джиґун на цілий Корк. Ти це знаєш?
Стівен опустив очі й вивчав кахляну підлогу бару, в який вони забрели.
— Не збивай мені хлопця з пуття, — сказав містер Дедалус. — Лиши його на Бога.
— Ая. Чого це я мав би збивати його з пуття? Я йому в дідусі годжуся. Я і є дідусь, — сказав дідок Стівенові. — Ти це знаєш?
— Справді? — спитав Стівен.
— Їй-бо, — сказав дідок. — Маю двох онуків у Сандізвелі, нівроку. Но? То як гадаєш, скільки мені літ? Я пам'ятаю ще твого діда, як він у червоному сурдуті лисиць полював. Тебе тоді ще на світі не було.
— Ані не планувалося, — сказав містер Дедалус.
— Їй-бо, — повторив дідок. — Я й прадіда твого пам'ятаю, старого Джона Стівена Дедалуса. Ото вже був задерій! Но? То маєш на пам'ятку!
— Це вже три — ні, чотири покоління, — озвався ще інший. — Тобі, Джонні Грошомане, вже, видно, сотня на носі.
— Гм, правду кажучи, — відповів дідок, — мені лиш двадцять сім.
— Нам стільки літ, Джонні, на скільки ми почуваємось, — сказав містер Дедалус. — Ну, допивайте, що там у кого є, і замовимо ще. Гей, Тіме, чи Томе, чи як тебе там, неси нам іще по одній. На Бога, я й сам почуваюсь вісімнадцятилітнім. Он син мій удвічі молодший, але, як не крути, — куди йому до мене!
— Попускай вузду, Дедалусе. Пора тобі, гадаю, пересісти назад, — озвався той самий добродій.
— А от і ні! — запевнив містер Дедалус. — Я і тенором ще заспіваю, і п'ятиступеневий бар'єр на бігу візьму, і готов з ним хортів поганяти, як ганяв тридцять років тому з одним керрівським, що був у тому ділі найкращий.
— А от у цьому він тебе пережене, — сказав дідок, поплескавши себе по чолі, і спорожнив склянку.
— Гм, сподіваюсь, він буде не гірший, ніж його батько. Ось і все, — мовив містер Дедалус.
— Що ж, і цього досить, — сказав дідок.
— І дяка Богові, Джонні, — сказав містер Дедалус, — що ми так багато літ прожили і так мало зла зробили.
— Зате скільки добра, Саймоне! — серйозно сказав дідок.
— Дяка Богові, що дав нам стільки літ прожити і стільки добра зробити.
Стівен дививсь, як над прилавком зносяться три склянки — батько і два його приятелі пили за пам'ять про їхнє минуле. Чи винна тут доля, чи вдача, але між ним і ними лежала прірва. Душею він, здавалось, був старший за них: її холодне світло світило поверх їхніх змагань, і радощів, і смутків, наче древній місяць над молодою землею. Життя і молодість не бентежили його, як бентежили колись їх. Він не знав ні радості спілкування з друзями, ні здорової, грубої чоловічої снаги, ні синівської шаноби. Ніщо не бентежило його душі, тільки холодна, жорстока, позбавлена любові хіть. Дитинство його померло, а чи згубилося, а з ним і душа з її простими радощами, і тепер він плив по житті, мов порожня шкаралупа місяця.
Він повторив про себе ці недописані Шеллі рядки. Зіставлення сумної людської марноти з неозорою круговертю надлюдського дійства отверезило його, і він забув про своє власне, людське і марне, горе.
Мати, брат та один з кузенів залишилися чекати на розі малолюдної Фостер-плейс, а вони з батьком пішли вгору по сходах і вздовж колонади, де походжав вартовий-шотландець. Коли вони увійшли у велику залу й стали біля конторки, Стівен вийняв чеки на ім'я директора Банку Ірландії, на тридцять і на три фунти; ці дві преміальні суми — за блискучий іспит та за твір — касир одразу виплатив у банкнотах і в монетах. Він з удаваним спокоєм порозпихав їх по кишенях і, покірно подавши руку через широкий прилавок приязно настроєному касирові, якого розбалакав містер Дедалус, покірно вислухав побажання дальшої блискучої кар'єри. Голоси їхні його нервували, ноги ніяк не трималися підлоги. Та касир не поспішав обслуговувати інших і все твердив, що часи змінилися і найголовніше сьогодні — це купити хлопцеві якомога кращу освіту. Стівен тягнув батька до виходу, але той усе барився, то розглядаючись по залі, то задираючи голову до стелі, й усе торочив йому, що тут, де вони стоять, містилася Палата громад колишнього ірландського парламенту.