Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
— Важко поки що сказати, сину, що з тебе вийде — інженер, адвокат чи художник-портретист. Але вже тепер зрозуміло, що ти публічно образив людину. Доведеться цього хлопчину замаскувати.
Аттікус запропонував зробити сніговикові трохи менший живіт, замість оцупка дати в руки мітлу і пов'язати фартух.
Джем пояснив, що тоді це буде не сніговик, а грязьовик.
— Зроби якось інакше, але щось треба зробити. Я не можу дозволити, щоб ти ліпив карикатури на сусідів.
— Це не карикатура. Він справді такий.
— Містер Ейвері, певно, іншої думки.
— Придумав! — вигукнув Джем і зник за будинком міс Моді. Невдовзі повернувся щасливий: в руках він тримав крислатий капелюх міс Моді і садові ножиці. Джем натягнув капелюх на голову сніговика, а в зігнуту руку тицьнув ножиці. Аттікус сказав, що тепер усе гаразд.
В цей час міс Моді відчинила двері і вийшла на ґанок. Подивилася на нас, всміхнулась.
— Джем,— гукнула вона,— чортеня таке. Принесіть мені мій капелюх, сер!
Джем глянув на Аттікуса, той похитав головою.
— Жартує,— сказав він.— Вона вражена твоєю майстерністю.
Аттікус перейшов через вулицю, і вони з міс Моді стали про щось розмовляти, розмахуючи руками; я тільки й почула: «...справжній... стоїть у дворі. Аттікус, ти погано їх виховуєш».
Пополудні сніг перестав, похолодало, і надвечір збулися пророкування містера Ейвері. Келпурнія затопила всі груби, а ми все одно не могли зігрітись. Увечері Аттікус повернувся з роботи і сказав, що холод настав зненацька і це погано. Він запропонував Келпурнії лишитися на ніч у нас. Вона глянула на високу стелю, на великі вікна і вирішила, що вдома у неї тепліше. Аттікус одвіз її додому в автомобілі.
Перед тим як я лягла спати, Аттікус підкинув вугілля в грубку у моїй кімнаті. Сказав, що термометр показує шістнадцять градусів — такого холоду він не пам'ятає, і що сніговик зовсім замерз.
Здавалося, минуло всього кілька хвилин, а мене вже хтось торсав за плечі. Я прокинулась і побачила, що поверх ковдри на мені лежить батькове пальто.
— Хіба вже ранок?
— Вставай, дитино.
Аттікус подав мені мій халат і пальто.
— Спочатку надінь халат,— сказав він.
Поруч з Аттікусом стояв, ледве тримаючись на ногах, розпатланий Джем. Однією рукою він тримав комір пальта, другу засунув у кишеню. Він здавався якимсь дивно товстим.
— Хутенько, доню,— сказав Аттікус.— Ось твої шкарпетки і черевики.
Я натягла їх машинально.
— Вже ранок?
— Ні, друга година ночі. Швиденько!
Нарешті я збагнула: щось трапилося.
— Що сталося?
Та мені вже не треба було розповідати. Як птахи знають, коли їм треба ховатися від дощу, так і я знала, коли на нашу вулицю приходило нещастя. Легенький шелест, схожий на шарудіння шовку, приглушене потріскування похолодили мою душу.
— У кого?
— У міс Моді,— відповів Аттікус.
З веранди ми побачили, що з будинку міс Моді, з вікон їдальні, виривалися язики полум'я. Над містом пролунали протяжні звуки пожежної сирени, вони ставали все вищі, тривожніші, і не лишалося сумніву: прийшла біда.
— Згорить увесь? — жалібно запитав Джем.
— Напевно,— відповів Аттікус.— А тепер слухайте. Вийдіть на вулицю, підіть до будинку Редлі і станьте навпроти. Тільки не заважайте дорослим. Бачите, з якого боку дме вітер?
— O-o! — вигукнув Джем,— Аттікус, як гадаєш, чи не треба виносити з будинку меблі?
— Поки що рано. Роби те, що я кажу. Біжи. І дивись за сестрою, чуєш? Не відпускай од себе ні на крок.
Аттікус підштовхнув нас у напрямку воріт Редлі. Ми стояли і дивились, як вулицю заповнювали люди та автомобілі, а вогонь тим часом спокійно пожирав будинок міс Моді.
— Чому ж вони не поспішають, чому тягнуть? — буркотів Джем.
Але ми розуміли чому. Стареньку пожежну машину не можна було на морозі завести. Чоловіки, підштовхуючи, котили її по вулицях міста. Коли шланг було прилаштовано до водопроводу, він розірвався, і струмінь води вдарив угору, заливаючи бруківку.
— Ой, Джем...
Джем обійняв мене за плечі.
— Спокійно, Всевидько. Зачекай, не хвилюйся. Я скажу, коли можна починати.
Жителі Мейкомба, серед них чимало напівроздягнених, виносили меблі з будинку міс Моді у двір через вулицю. Я бачила, як Аттікус тягнув важке дубове крісло-гойдалку, і подумала, яке добре діло він робить, рятуючи те, що найбільше подобалося міс Моді.
Зрідка долинав чийсь крик. У вікні мансарди появився містер Ейвері. Спочатку через вікно на вулицю він викинув матрац, потім на нього почав викидати меблі, аж поки люди гукнули: