Убити пересмішника
- Автор: Ли Харпер
- Год: 1975
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Михайло Федорович Харенко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Убити пересмішника». Краткое содержание книги:
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості.
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні.
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу.
Українською мовою виходить уперше.
— До чого тут містер Ейвері? Я питаю, хто може вирізувати фігурки?
Містер Ейвері стругав по цурпалку на тиждень. З одного цурпалка робив одну зубочистку, яку потім жував.
— Є ще дружок міс Стефані Крофорд,— сказала я.
— Той справді вміє непогано вирізувати, але ж він живе за містом. Йому ніколи до нас придивлятись.
— А може, він сидить на веранді і дивиться не на міс Стефані, а на нас. Я б на його місці саме так і робила.
Я відчула, що Джем пильно дивиться на мене, спитала, що сталося, і почула у відповідь: «Нічого, Всевидько». Коли ми прийшли додому, Джем заховав обидві ляльки в скриньку.
Не минуло і двох тижнів, як ми знайшли цілий пакетик жувальної гумки — і відвели душу, забувши про те, що все навколо подвір'я Редлі отруєне.
Через тиждень в дуплі опинилася потемніла медаль. Джем показав її батькові. Аттікус пояснив, що це медаль за грамотне письмо; давно, як нас ще й на світі не було, в школах округу Мейкомб влаштовували конкурси на найкраще письмо. Переможців нагороджували такими медалями. Аттікус сказав, що, певно, хтось загубив медаль, і поцікавився, чи не питали ми у сусідів. Я хотіла признатися, де ми її знайшли, але Джем добряче штовхнув мене і запитав батька, чи не знає він тут кого-небудь, хто був нагороджений такою медаллю. Ні, Аттікус не знав.
Але найцінніша знахідка ждала нас через чотири дні. Це був кишеньковий годинник, на ланцюжку з срібним ножиком, правда, він був несправний.
— Джем, як ти думаєш, це біле золото?
— Не знаю. Покажу Аттікусу.
Аттікус сказав, що якби годинник був новий, то коштував би — разом з ланцюжком і ножиком — десять доларів.
— Ти помінявся з кимось у школі? — запитав він.
— О, ні! — Джем витяг з кишені годинник дідуся — Аттікус дозволяв носити його раз на тиждень, з умовою, що Джем буде дуже обережним. У такі дні Джем ходив, боячись дихнути.
— Аттікус, якщо ти не заперечуєш, я краще візьму цей годинник. Може, мені пощастить його полагодити.
Коли гострота враження від дідусевого годинника стерлася, Джемові набридло виймати годинник кожні п'ять хвилин і дивитися, котра година.
Джем вправно розібрав і склав годинник — правда, лишилися зайві пружинка і дві маленькі деталі,— але він, як і раніше, не йшов.
— О,— тяжко зітхнув Джем,— певно, цей годинник уже ніколи не піде. Всевидько...
— Що?
— Як ти думаєш, може, треба написати листа тому, хто залишає нам ці речі?
— Це було б непогано, Джем, ми могли б подякувати... Чому не написати?
Джем затиснув вуха долонями і захитав головою.
— Не розумію, просто не розумію... не знаю, Всевидько...— Він кинув погляд на двері вітальні.— Може, все-таки сказати Аттікусу... Хоча ні, краще не треба.
— Давай я скажу.
— Ні, не треба. Всевидько, слухай...
— Що?
Цілий вечір він хотів мені щось сказати: заблищать очі, нахилиться до мене — і знову передумає. Так і цього разу.
— Та я так, нічого...
— Давай писати листа.— Я підсунула йому папір і олівець.
— Гаразд. «Дорогий містер...»
— А звідки ти знаєш, що це чоловік? Б'юся об заклад, це міс Моді. Я давно вже знаю, що це вона.
— Е-е... міс Моді не жує гумки.— Джем засміявся.— Ти ж знаєш, вона вміє гарно поговорити. Одного разу я запропонував їй гумку, а вона: «Ні, дякую, гумка пристає до піднебіння, і я не можу й слова мовити». Непогано сказано, правда? — кинув байдуже Джем.
— Так, інколи вона справді гарно говорить. Але звідки б у неї взявся годинник з ланцюжком?
«Дорогий сер,— почав Джем.— Ми вам вдячні за... за все, що ви нам поклали в дупло. Щиро вам відданий Джеремі Аттікус Фінч».
— Він не догадається, що це ти, якщо так підпишешся.
Джем стер своє ім'я і написав: «Джем Фінч». Нижче підписалась я: «Джін Луїза Фінч (Всевидько)». Джем поклав листа в конверт.
Наступного ранку, коли ми йшли до школи, Джем побіг вперед і зупинився біля нашого дерева. Він стояв обличчям до мене і дивився на дупло. Я помітила, що він зблід.
— Всевидько!
Я підбігла.
Хтось замазав наше дупло цементом.
— Не плач, Всевидько, не треба... заспокойся, не плач,— повторював Джем весь час, поки ми йшли до школи.
Коли ми прийшли додому на сніданок, Джем нашвидкуруч щось ковтнув, вибіг на веранду і зупинився на східцях. Я вийшла за ним.
— Ще не проходив...— мовив він.
На другий день Джем знову стояв на східцях, як на варті — цього разу недаремно.
— Здрастуйте, містер Натан,— привітався він.
— Здрастуйте, Джем і Джін Луїзо,— відповів містер Редлі, проходячи мимо.
— Містер Редлі,— звернувся Джем.
Містер Редлі зупинився.