Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)
- Автор: Дерейко Иван
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Інститут історії України НАН України
- ISBN: 978-966-02-6312-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)». Краткое содержание книги:
Іноді складались навіть такі ситуації, що кількість добровольців до німецьких формувань в кілька разів перевищувала потребу у них. Так, наприклад, навесні 1943 року до 109-го шуцбатальйону, базованого в Вінниці, можна було потрапити тільки за хабар його українським офіцерам в розмірі до 1100 карбованців. А після повернення німецьких військ до Харкова в лютому 1943 року, кілька сотень молодих харків’ян добровільно зголосились до УВВ після репресій проти населення, які встигли здійснити радянські каральні органи за короткий час свого перебування у місті.
Будь яка масова політична активність населення, чи, тим більше, патріотизм до радянської влади, були вбиті політикою самих більшовиків. Народ звик до пасивної покори неминучій жорстокості влади, і, як і протягом попередніх двох десятиліть, на 90 % керувався бажанням вижити, та принципом «не висовуватись».
Ставлення до більшовизму в масах чудово характеризується і народною лексикою. Радянські війська, як і в часи Визвольних Змагань, сільське населення здебільшого називало «красними», і аж ніяк не «визволителями». Тобто, для переважної більшості українців війна велася не між «нашими і німцями», як це зображала радянська пропаганда, а між двома чужими силами — комуністами і нацистами. У виборі, на якому боці воювати, їх дії були чисто ситуативними, і тут не мали значення жодні попередні переконання чи обставини. Так, український вояк 118 піхотної дивізії Вермахту, колишній учасник повстання отамана Струка і багатолітній в’язень тюрем НКВД, активно допомагав радянському партизанському загону, що складався з жителів Київської області[97]. А радянський майор, працівник одного з київських військкоматів, член ВКП(б) з 1918 року, ветеран бойових дій проти УНР, Денікіна, Польщі та придушення повстань кронштадських матросів і тамбовських селян, став ініціатором створення вартової роти з українців-військовополонених в таборі на Керосинній у Києві[98].
Ще більш показова доля Михайла Лазаровича Панченка, людини з вищою освітою, техніка-інтенданта 1 рангу РСЧА і кандидата в члени ВКП(б) з 1941 року. Він походив з сім’ї розкуркулених, а тому, як тільки був відпущений з табору військовополонених, став найбільшим ентузіастом нової влади. Власними силами він зорганізував козацьку сотню в рідному селі Лісники Яготинського району і влаштував розподіл колгоспних земель між селянами. Проте, після приходу цивільної адміністрації, землю у селян знову відібрали, а його сотню відправили подалі від рідних місць виконувати окупаційні функції та воювати з партизанами. В результаті, 7 червня 1943 року, ще до поразки німецьких військ у їх останній наступальній операції під Курськом, сотня Панченка разом з керівником перейшла на бік партизанського загону ім. Щорса. Ще через рік, при влитті загону до РСЧА, а по закінченні війни, остерігаючись неминучого арешту НКВД за «зраду і пособництво фашистам», сотник наклав на себе руки [99].
Висновки
Таким чином, ми дійшли до наступних висновків. Нацистський режим не планував широкої військово-політичної співпраці з українцями, і назагал був настроєний категорично проти озброєння підкорених народів. Українські військові формування, створені обома відламами ОУН і представниками уряду УНР були розпущені або переформовані у допоміжні під тиском окупантів. Проте пробуксовування, а згодом крах стратегії бліцкригу і вичерпання мобілізаційних резервів Райху, змусили низове керівництво Вермахту поповнювати свої ряди місцевими, в тому числі українськими вояками і допоміжним персоналом. В результаті, на середину 1942 року «східні» добровольці становили більше 10 % всіх сил німецької армії на Східному фронті. Проте, ця практика здійснювалась у відповідності з принципом «поділяй і владарюй», тобто боєздатні українські частини створювались передусім подалі від України, тоді як окупаційні функції в зоні відповідальності командування Вермахту в РКУ здійснювали тюркські і козацькі формування. Українці в структурах Вермахту в РКУ, задіяні передусім в армійській допоміжній охороні («гіва»), а також у службах забезпечення, не становили собою організованої і спроможної до ведення бойових дій сили. В сумі їх кількість на початок 1943 року становила не більше 20 тисяч чоловік.
Загальна маса українських добровольців німецької армії в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом — до третини чисельності могли становити люди настроєні антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності власне окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта 70 % складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив в ряди добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеральний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність Вермахтівських формувань з українців, існування яких було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.
97
Див.: ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 71510 ФП (57172).
98
Див.: ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 58418.
99
ГДА СБУ. — Ф. 5. — Спр. 64009. — Т. 1. — Арк. 127–129; Там само. — Т. 2. — Арк. 407; Там само. — Спр. 53838. — Т. 2. — Арк. 49, 150–151.