Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки)

Вже на листопад — грудень 1941 року система шуцманшафту індивідуальної служби була сформована остаточно. Шуцманам почали видавати уніформу — здебільшого трофейну радянську із білими нарукавними пов’язками. Згодом, протягом зими — весни 1941–42 років її замінили на нововведену чорну уніформу «шума» (модифіковані старі однострої Загальних СС)[110]. Через це місцева поліція часто називалась «чорною», а в середовищі вояків шуцбатальйонів отримала прізвисько «ворони» або «чорногузи». Основною зброєю стала радянська гвинтівка Мосіна з обмеженим (до 5–10 патронів) боєкомплектом.

Низовими одиницями поліції були сільські поліційні відділи, що створювались при старостатах (від 3 до 15 чол. кожен). В містах і райцентрах кількість поліцаїв становила 40–50 чоловік, половина з яких становила резерв на випадок непередбачених ситуацій[111]. Райполіція зазвичай формувалась у взводи і роти, для зручності керування. У центрах генеральних округ та великих містах було створено районні відділки (Revier), від 6 (в Сумах) до 12 (в Києві). Кількість поліцаїв в кожному районі становила від 70 до 250 чоловік. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1 % населення, але навіть цієї цифри вона ніколи не сягнула.

Керівництво поліційними дільницями зазвичай перебувало в руках українських офіцерів, за якими закріплювалися німецькі офіцери для нагляду і зв’язку. Проте з грудня 1941 року у відділках впроваджено пряме німецьке керівництво, що спричинялось саме окупаційною концепцією німецьких органів влади в РКУ і недовірою до місцевого командування.

Трансформацію української міліції в шуцманшафт можна прослідкувати в Києві, де це явище мало найбільший масштаб і відбувалось найпослідовніше. Перші поліційні установи тут були створені представниками ОУН-М, які прибули 21 вересня 1941 року з Житомира в групі 18 «козаків» Богдана Коника. Через два дні їм на допомогу прибула ще «Козацька сотня» поручника Івана Кедюлича[112], яка розмістилась на Подолі, по вулиці Покровській, 4. А 29 вересня без будь-якої участі окупантів почав свою роботу штаб, т. зв. Команда Української поліції м. Києва під керівництвом поручника Андрія Орлика[113]. Саме в цей час до міста прибув Буковинський Курінь, організований провідником ОУН-М Буковини Петром Войновським («Василь»), і зайняв будівлю НКВС на Короленка, 15[114]. Таким чином, чисельність по-суті непідконтрольних нацистам українських воєнізованих формувань в столиці сягнула 1700 чоловік. Командування Вермахту жодних перешкод у цьому не робило, скоріше навпаки, військові були задоволені з того, що їх позбавляють необхідності облаштовувати все своїми силами. Але з точки зору окупаційної адміністрації такий стан речей був неприйнятним.

29 жовтня 1941 року, з прибуттям до міста команди німецької охоронної поліції («шупо») і СД, будь-які спроби націоналістів до самоврядування припинились. 6 листопада 1941 року надійшов наказ РФСС, за яким українські формування отримали назву «Schutzmannschaft», і були підпорядковані німецькій поліції порядку («орпо»). У відповідності з цим наказом Команду Української поліції перейменовано у Штаб Української охоронної поліції (УОП), змінено його командування (комендантом УОП стає курінний Григорій Захвалинський). Українці продовжили розвивати організацію поліції — місто було розбите на дванадцять районів, в яких влаштовано станиці УОП, сформовано Водну поліцію, організовано відновлювальні роботи. Проте побутові умови, в яких жили працівники УОП, були дуже скрутними. Централізованого постачання продуктами не було, тож доводилось розсилати команди для збору харчів по навколишніх селах. Поліцаї не отримували жодної платні — їм просто записували трудодні.