Повна академічна збірка творів
- Автор: Сковорода Григорій Савович
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Повна академічна збірка творів». Краткое содержание книги:
Соловеечку, сватку, сватку! Че бывал же ты в садку, в садку?
Че видал же ты, как сѣют мак?
Бот так, так! сѣют мак. А ты, шпачку, дурак...) -
до ліричних, як уже згадувані «Ой ремезе, ремезоньку» чи «Ой не стій, вербо, над водою», та набожних. Сковорода знав також багато пісень літературного походження. Так, у діалозі «Брань архистратига Михаила со Сатаною», процитувавши рядки "Зима прейде. Солнце ясно / Мыру откры лице красно...", він зазначає: "Сія пѣснь єсть из древних малороссійских, и єсть милая икона, образующая весну. Она про-странна". Цю пісню справді можна віднайти в рукописних збірниках українських псальм та кантів першої половини ХѴІП століття.
Загалом, під оглядом мотивів, жанрів та образів, твори Сковороди глибоко за-корінені в українській літературній традиції ХѴІІ-ХѴІІІ століть. Наприклад, свої "божественні пісні" він писав, спираючись на багатющий досвід попередньої української силабічної поезії. Це засвідчує бодай цитування Сковородою поетичних творів Феофана Прокоповича, Варлаама Лащевського, Георгія Кониського, а також загальна висока оцінка філософом доробку поетів "київської школи". Так, у візії «Брань архистратига Михаила со Сатаною» Сковорода цитує в трохи зміненому вигляді десять рядків Прокоповичевого «Епінікіона» ("Воспоим Господеви! О, Боже всесил-ный!.."), - зазначивши на берегах: "Сій стихи суть из побѣдныя пѣсни Ѳеофана Прокоповича, ректора Кіевскія Академій, треязычнѣ воспВвшаго царю Петру, побѣдившему под Полтавою градом. Почи президентом в Сінодв. Вѣчная память!". Окрім того, діалог «Потоп зміин» Сковорода завершує уривком із гратуляційних віршів Прокоповича до імператриці Анни Іоанівни:
Проч уступай, проч!
Печалная ноч!
Сонце всходит.
Свѣт воводит.
Свѣт воводит.
Радость родит.
Проч уступай, проч!
Потопная ноч! -
а інші рядки з цієї-таки Прокоповичевої поезії ("Ты наш ясный свѣт, / Ты наш крас-ный цвѣт, / Ты красота, / Ты доброта") відлунюють у приспіві 21 -ї пісні «Саду божественних пѣсней»: "О щастіе! наш ясный свѣт, / О щастіе, наш красный цвѣт".
Слід згадати й про поетичний доробок учителів Сковороди в Києво-Моги-лянській академії Михайла Козачинського та Георгія Кониського. Попри те, що Сковорода ніде прямо не покликався на поезію Козачинського, у творах обох письменників можна знайти промовисті збіжності: досить порівняти, наприклад, ско-вородинську молитву-пісню "лицемірів" із «Брані архистратига Михаила со Сатаною»: "Боже, возстани, что спиши?.." - з молитвою Фарисея в «Трагедокомедіи» Козачинського, створеній 1734 року під час перебування автора в Карловцях. Те саме можна сказати й про Георгія Кониського. Спільним для творчості Сковороди та Кониського є виразний антилібертинський пафос, оборона традиційної християнської моралі, новації в ділянці поетичного мистецтва тощо. Хоча Сковорода ніде не згадував свого вчителя, деякі сліди впливу Кониського в його творах можна добачити. Так, леонівські вірші Сковороди з діалогу «Бесѣда, нареченная двоє...»:
Чиста птица голубица таков дух имѣет:
Буде мѣсто гдв не чисто, тамо не почіет.
Развѣ травы и дубравы, и сѣнь єсть от зноя:
Там пріятно и прохладно мѣсто ей покоя -
є цитатою з курсу поетики Кониського.
З-поміж інших письменників кола Києво-Могилянської академії, що справили вплив на Сковороду, слід назвати Варлаама Лащевського. У своїй візії «Брань архистратига Михаила со Сатаною» Сковорода цитує по пам'яті чималу пісню (п'ять строф із початком шостої) «Плачущая неплоды» ("Кто даст мив крилѣ нынѣ? Кто даст посребрённы?.."), зазначивши на берегах: "Сія пвснь взята из трагедо-комедіи, нареченныя «Гонимая Церковь». Жена апокалипсная там, гонима змієм, поет пѣснь сію, или хор. Есть сіє милое твореніе Варлаама Лащевскаго, учившаго в Кіевѣ и бого-словію с еврейским и еллинским языком, и бывшаго предводителем в послѣднем исправленіи Библіи. Почи архимандритом Донским. Вѣчная память!". А трохи далі Сковорода цитує й «Пвснь побѣдную» ("Пой и воспой, коль благ Бог твой!..") з цьо-го-таки твору Лащевського. Три строфи канта «Плачущая неплоды» Сковорода подає (зі змінами) також у діалозі «Потоп зміин».
Зі скарбниці сталих виражальних засобів українського літературного бароко Сковорода черпав і свої найулюбленіші образи: "море", "берег", "дзеркало", "світ-театр" тощо. Навіть ті з них, які були взяті з репертуару філософсько-богословської чи риторичної топіки, можна збагнути лише на тлі "горизонту сподівань" старої української літератури. Наприклад, попри те, що картини "психомахїї" є добре знаними ще від часів Пруденція, сковородинське уявлення про глибинне єство духовного життя людини ("Каждый же человѣк состоит из двоих, противостоящих себѣ и борющихся начал, или естеств: из горняго и подлаго, сирѣчь из вѣчности и тлѣнія. Посему в каждом живут два демоны, или ангелы...: ангел благій и злый, хранитель и губитель, мирный и мятежный, свѣтлый и темный... Справтеся, о други мои, с собою, загляньте внутрь себе. Ей, сказую вам: увидите тайную борбу двоих мыс-ленных воинств... Обѣ сій армій, как потоки от источников, зависят от таковых же, двоих своих начал: горняго и долняго, от духа и плоти, от Бога и Сатаны, от Христа и Антихриста") належно увиразнюється тільки на тлі тих яскравих картин "духовної війни", що їх змальовували у своїх творах Кирило Ставровецький, Іпатій Потій, Віталій Дубенський, Антоній Радивиловський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Симеон Полоцький, Іван Максимович, Стефан Яворський, Йоасаф Горленко чи Паї-сій Величковський. Або взяти славнозвісну сковородинську сентенцію "Всякому городу нрав и права". Дарма, що цю "посполиту приповість" можна тлумачити, скажімо, як рефлекс латинського lex et regio52, - у старій Україні її вважали за річ питомо українську. Не дурно ж бо "Що город, то норов" трапляється вже в першій збірці українських приказок та прислів'їв, яку на зламі ХѴП та ХѴІП століть уклав мандрований чернець Климентій Зиновіїв, а задовго до Климентія цю приказку, прямо покликаючись на звичаї та обичаї українців, використав Петро Могила у своєму польськомовному богословсько-полемічному трактаті «Літос» ("кажуть же українці: що город, то норов"). З другого боку, такий украй далекий від світу українських "посполитих приповістей" сковородинський образ, як "Епикур - Христос", теж постає на Грунті старої української літературної традиції, а саме - моди тогочасних письменників розглядати сюжети поганської міфології та історії немовбито "другий Старий Заповіт" і порівнювати Христа з Орфеєм, Геркулесом, Персеєм, Фемістоклом чи Олександром Македонським. У всякому разі, Микола Сумцов мав усі підстави назвати Сковороду "останньою розкішною квіткою" культури старої України.