Язиката Хвеська

— Бойко! Ірина! Тут мобілка волає!

— Саш, принеси сюди! — почулося у відповідь.

— Ще чого, — пробурчав той, кого назвали Сашею.

Тоді повернувся, взяв телефон і підніс його Ірині.

Саме простягав руку, коли мобільник озвався в п'ятий раз.

— Ірочко, це сусідка ваша. Яка під вами, — почула вона в трубці переляканий голос. — Тут таке було… Ірочко, вам додому зараз треба.

Нічого не пояснивши, на тому боці поклали трубку. Ірина якійсь час дивилася на телефон, тоді обвела дивним поглядом приятельок.

— Що там таке? — поцікавилася одна.

— Поки не знаю, — чесно відповіла Ірина.

— Я, мабуть, чогось не знаю, — промовив Шалига, відступив від Максима на крок, через плече запитав Середу: — Клієнт у нас судимий раніше?

— Здається, ні, — почулося у відповідь. — Тільки це недовго виправити.

— Так судимий чи ні? — тепер питання адресувалося полоненому.

— Вам же сказали, начальнику…, — почав Бойко.

— О! — Шалига багатозначно підніс пальця догори. — Оце ось твоє — «начальнику». Чесні громадяни так до міліції не звертаються.

— А я в кіно чув, — пояснив Максим. — Ми ж тут, як я розумію, кіно якесь знімаємо?

Шалига зітхнув, ніби мав справу з дитиною, якій дуже важко пояснити, чому вночі стає темно, і ця темрява не може настати серед білого дня.

— Не знаю про кіно. Але поки що, синку, ти тут нам цирк на дроті влаштовуєш. Ти, щеня, або не до кінця все зрозумів, або дурніший, ніж я думав! — він нахилився до полоненого, сперся руками об коліна. — З тобою тут не граються, понятно? І наручники з батареєю — тільки початок. Хочеш знати, що далі буде?

— Хочу, — відповівши так, Бойко зовсім не брехав.

— То слухай, — Шалига намагався говорити спокійно, навіть буденно, ніби подібні діяння для нього та капітана Середи — сірі будні. — Я хоч і не поважаю з деяких пір вашого брата журналіста, проте зовсім не хочу ось так прямо виставляти всіх твоїх колег брехунами. До чого я веду? А ось до чого: зараз я тобі підтверджу: те, що пишуть у газетах та показують по телевізору про недозволені методи дізнання в міліції — чиста правда. Навіть більше тобюі скажу: в тебе є унікальна нагода дізнатися, наскільки відверто і чесно твої колеги розповідають обуреній громадськості про садизм у міліцейський кабінетах. Спочатку, Бойко, ми з тобою пограємося в слоника. Слоник, ау, де ти там?

Шалига розпрямився і повернувся до Середи. Той кивнув і театральним жестом вийняв звідкісь з-під столу протигаз, показує його Бойку. Шалига потер руки і підійшов до капітана. Бойко не спускав із нього очей.

«Лякають, а мені не страшно», — повторював він про себе цю фразу, наче мантру. І розумів: зараз він обдурює сам себе.

Аби відпроситися, Ірині Бойко не довелося, як у більшості випадків, обдурювати шефа, вигадуючи якісь неймовірні причини.