Льодовиковий період
- Автор: Паніц Ебергард
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №7
- Переводчик: Віктор Ревуха
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Льодовиковий період». Краткое содержание книги:
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.
Ліжко було вузьке й вогке. Нам стало гаряче, ми повідкидали подушки. І не помічали, що коліньми чи ліктями наштовхуємося на стіну. Доторкнувшись одне до одного, ми вже не знали впину, забули про страх і сором. Для нас не існувало ні минулого, ні страшної сучасності, ми навіть не думали про смерть.
Після палких обіймів ми поринали у напівсон і, прокидаючись, кожного разу бачили, що ми знову в обіймах одне одного. Короткі щасливі сновидіння чергувалися зі щастям наяву. Невгамовний взаємний потяг, здавалося, не має меж.
— Так, так, — шептав я Ксенії, й вона повторювала те саме банальне, беззмістовне, категоричне:
— Так!
10
Згодом до нас докотились ознаки якогось життя поза цими чотирма стінами. То були дзвінки, які ввесь час лунали в моїх снах; тепер їх стало чути виразніше. Ксенія теж чула те, що мені спочатку здавалося галюцинацією.
— Це правда, чистісінька правда, — сказала вона.
Коли ми схопилися на ноги й виглянули в щілину між дошками, то побачили перед будинком коня й санки з кількома людьми, які, здавалося, нас не помічали. Ми гукали, кричали, розмахували хустками, сорочками, всім, що було в нас під рукою. Луна з дзенькотом повертала нам назад наші вигуки; кінь у збруї з дзвіночками бив копитами сніг, потім рвонув санки і, як нам здавалося, підняв на ноги всіх у будинку.
Ми поспіхом одяглися, забувши про взуття, збігли сходами вниз і відчинили двері. Сивий жеребець схарапудився й, ледве не перекинувши санки, шарпонувся бігти. Як не дивно, але люди, до яких кілька секунд тому можна було доторкнутись руками, тепер повернулися до нас спинами, — чоловіки, жінки й діти, — і не намагалися зупинити коня. Навіть коли ми закричали на все горло, вони не поворухнулися. Нам ніхто не відповів. Крізь будівельне сміття, через штахетник кінь із санками нісся клусом навпростець до завіяної снігом вулиці, а там пішов повільніше.
Коли я хотів був побігти вслід за санками, Ксенія мене не пустила.
— Босоніж не можна.
Вона пішла по моє взуття, а я все дивився вслід за санками, нетерпляче чекаючи, що хтось обернеться, подасть хоча б знак, якщо не може чи не хоче говорити.
— Стій! — кричав я, сподіваючись, що хтось нарешті візьметься за віжки й поверне коня, який загруз у снігу і вже вибився з сил.
Ксенія принесла не лише наше взуття, а й два пальта, які висіли поблизу дверей. Отож ми вийшли разом, узувшись у черевики з пофарбованими зеленими підошвами. Кінь знову зателенькав дзвіночками й побіг швидше, та пасажири на це ніяк не зреагували. Хоча ми й старалися скоротити собі шлях і обійти занесені снігом місця, нам не пощастило наблизитися до них. Ми, важко ступаючи, йшли далі, підтримували й підбадьорювали одне одного, однак відстань до саней не зменшувалася, а скоріш збільшувалася. На повороті дороги, за пагорбком, санки зникли з наших очей у сніговій заметілі.
Лише тепер ми помітили, втупившись у загублений слід, що досі кінь анітрохи не збочував з тієї дороги, якою зникли Аншюц і моя сестра. А ось тут уже санки з’їхали з дороги й подалися геть від долини, у кількох місцях можна було побачити блискучий, гладенький, як дзеркало, лід.
Ми добре усвідомлювали, що далеко не зможемо йти услід за санками. Ми ще бачили готель, над яким завис ріденький стовп диму. Але біля дверей не видно було жодної душі, і це нас дуже схвилювало, бо не вірилося, щоб ніхто не чув ні дзвіночків, ні наших вигуків.
Після важкого півгодинного сходження на гору ми розчаровано спинилися на повороті дороги, де зникли санки. Сліди полозків чітко вели дугою в гори. До нас іще й досі долинав тихенький передзвін.
Потім ми знайшли чоловіка, який задубів у снігу, невдовзі після цього — дівчинку й хлопчика, їм ледве чи виповнилося по три роки; всі були мертві. Ми жахнулися, намагаючись витягти їх із снігу, — такими спотвореними були їхні обличчя й тіла.
В далині, на крутому схилі гори, ми ще раз побачили коня й санки, люди в яких теж були неживими. Ми ще довго потім чули передзвін, похоронний передзвін.
11
Біля дверей готелю «Артус» ми побачили залізничника, який сказав:
— Добре, що ви повернулися! — А тоді раптом накинувся на мене з кулаками, погрожував і Ксенії й просто ошалів, коли я заступився за неї. Доктор і Максим розборонили нас, але залізничник, якого я нехотя ударив по обличчі, заревів: