Розбійники з лебединого шляху
- Автор: Стороженко Павло
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Мистецтво»
- ISBN: 5-7715-0727-Х
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Розбійники з лебединого шляху». Краткое содержание книги:
З прибуттям Дансера в Алжир берберійське піратство перейшло на індустріальну основу. Перед кожним походом враховувалися всі наявні дані і лише тоді приймалося рішення, куди і скільки спорядити кораблів. Мала кількість невеликих суден могла проґавити вигідну здобич. Послати великий флот означало збільшити кількість претендентів на здобич. Щоб підприємство залишалося рентабельним, давало прибуток, треба було шукати оптимальні варіанти.
Історія зберегла своєрідну статистику: з 1566 по 1630 роки в Алжир щороку привозили здобич 60–80 разів.
Гігантський мол, який захищає порт і сьогодні, збудовано руками християнських рабів за часів Рудобородого (Барбаросси). В порту юрмилися кораблі звичних «мусульманських» конструкцій: галери, бригантини, тартани, пінаси… І новинки Дансера — «круглі судна». На той час вони вражали розмірами і оснащенням: 30–40 метрів у довжину, з двома-трьома щоглами, квадратними вітрилами.
З піратських галер, які входили в порт, лунав гарматний постріл — сигнал про вдалий похід. А за галерами йшли захоплені судна з приспущеними прапорами.
Як тільки кораблі кидали якорі, торговці піднімалися на борт, і починався розпродаж захоплених товарів. Розподіл здобичі відбувався інколи ще до заходу в порт. Продавалося все, і на все знаходилися покупці. Полонених за певну ціну віддавали в рабство. Пірати ретельно з'ясовували заможність полонених за одягом, випещеністю рук, за документами, які знаходили при них. На підставі таких даних і вирішувалося, який саме викуп можна здерти за того чи іншого бранця. 1575 року в Алжирі як полонений побував Сервантес. У нього при собі був рекомендаційний лист до губернатора Нідерландів дона Хуана Австрійського. Мабуть, через це знаменитий письменник залишався в неволі дуже довго, поки його не викупили за величезну суму.
Набуток від продажу здобичі розподілявся таким чином: 9-11 відсотків належало віддати урядові, тобто деям; реїси та їхні компаньйони ділили між собою половину того, що залишалося; командам віддавали решту. Гроші в командах ділили так: одна частка кожному матросові; по дві — боцманам, конопатникам і гармашам; три частки — офіцерам, старшому гармашеві, керманичу і хірургу. Веслярі-раби не одержували нічого, хоча вони були тією рушійною силою, яка гнала піратські галери вперед.
Протягом півтора тисяч років галера залишалася найпоширенішим типом судна в Середземному морі. З античності й до XVIII століття її форма, такелаж і спорядження вдосконалювалися, і тільки умови життя гребців не змінювалися. Напівголі, вони стояли обличчям до корми і вп'ятьох рухали одне весло, сідаючи на лаву після кожного гребка. Живу машину підтримували в робочому стані за допомогою батога.
На носовій платформі галери встановлювали гармати. На християнських галерах з натягнутих тканин на кормі влаштовувалося щось схоже на каюту, де жили капітан і офіцери — люди, як правило, шляхетного походження. Команди гребцям передавалися через галерного старосту (боцмана), в розпорядженні якого були помічник і наглядачі. Довгий вузький поміст від носа до корми ділив галеру навпіл. По ньому ходили помічник старости і наглядачі й стежили за роботою гребців.
Галера оснащувалася рейовим вітрилом, яке відігравало лише допоміжну роль. Довжина середньовічних бойових галер сягала 50 метрів, а водотоннажність — 200 тонн. Головна вада цього типу кораблів — невелика осадка (не більше двох метрів) і низька надводна частина. Центр ваги всієї конструкції був надто високо, що позначалося під час плавання у відкритому морі при високій хвилі.
Життя рабів-веслярів з усіх історичних описів постає як неймовірно тяжке, виснажливе й криваве. Все їхнє тіло вкривали рубці від шмагання батогами. Вони спали між лавами валетом, тут же їли, відбували фізіологічні потреби. Тому граційні галери пахли так, як бочки золотарів. Інколи їх мили, поливаючи з відер морською водою.
На мусульманських галерах поневірялися раби-християни. На християнських суднах їх склад урізноманітнювався. Інколи за мізерну плату на цю каторгу добровільно зголошувалися християни. Звичайно, не від доброго життя. Траплялися й мусульманські раби, куплені королівськими чиновниками на спеціальних невільничих ринках Європи (у Венеції, Палермо, Генуї); були злочинці й звичайні волоцюги, які «наривалися» на жандармів саме тоді, коли флот потерпав від нестачі веслярів і в провінції розсилалися циркуляри: «Його величності потрібні осуджені на галерну працю».