«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
— Та ні, більше.
— І вона весь цей час…
— Зустрічається, буває в нього, живе з ним — назви це як хочеш.
— Є таке слово — любов, може, чув?
— Ну, знаєш!.. — спалахнув Кулінич. — Якщо люблять — женяться.
— Що, така директива є? — примружився Лежнєв.
— Ти, Василю Тимофійовичу, дурня з мене не роби, — почервонів Кулінич. — Є певні норми соціалістичної моралі, і люди, які стоять на сторожі нашого закону, повинні дотримуватись їх у першу чергу. Ми на виду у всіх!
Лежнєв здивовано поглянув на нього.
— Теза правильна, не заперечую. Та чи не надто швидко ти звинуватив Супрун в аморальності, Сергію Захаровичу?
— Я її поки що ні в чому не звинувачую, — трохи збавив тон Кулінич. — Але тебе я повинен був поінформувати про це.
— Спасибі.
— Зажди, вислухай до кінця, бо ти нені слова не даєш сказати.
— Слухаю.
— Людина, з якою Супрун близька, — обласний судово-медичний експерт.
— Савицький?
— Уже познайомився?
— Ще ні, але його висновок у справі бачив. До речі, чи не родич він Савицькому-Бородатому?
— Син Бородатого від першого шлюбу.
— Стривай, стривай, чи не той це хлопчина, який у Бородатого ад’ютантом був? Сивий хлопець. Йому тоді років п’ятнадцять було.
— Той самий.
— Цікавий збіг, — Лежнєв потягнувся до цигарки. — Дуже цікаво.
Він підійшов до вікна, підняв штору. На вулиці було вже темно. На видноколі, віщуючи грозу, грали сполохи. Минуло, мабуть, хвилин п’ять, поки Лежнєв повернувся до столу, погасив сигарету.
— Не поспішатимемо з висновками, — нарешті мовив він. — Поспішати в такій справі, ти сам розумієш, не можна. Але й гав ловити ми з тобою, Сергію Захаровичу, не маємо права.
— Не маємо, — погодився Кулінич.
— А Супрун я все-таки в бригаді залишу. І не тільки через те, що вона здібний слідчий. Є в неї щось таке, чому я навіть назви не підберу. Непримиренність до неправди, чи що…
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Оскар опритомнів, коли старанно поголений і причесаний Лежнєв надівав новенький мундир обер-лейтенанта, а Ял Манукайтіс порпався в речовому мішку, викладаючи на напівзотлілий сундук то офіцерський ремінь з кобурою, то картуза з високим наголовком, то шкіряні тоненькі рукавички. З темряви підвалу виринув Терьохін. Його куртка була вкрита червоно-білою пилюкою. В руці він тримав уламок тесака.
— Все гаразд, — сказав Лежнєву. — Отвір метрів півтора, можна пройти вільно. З того боку стоять якісь ящики. Порожні. Я їх поки що не чіпав.
— Нащо ви це робите? — спитав Оскар.
Лежнєв натягнув високі чоботи, підійшов до нього.
— Як ви себе почуваєте?
— Терпіти можна, — сказав Оскар, але по голосу, ослаблому і тремтячому, Лежнєв зрозумів, що йому зле. Пов’язка була волога, проте рана не кровила, як раніше. Та варто було Оскарові зробити необережний рух, і кровотеча могла початися знову.
— Нащо ви розібрали перегородку?
— Хочу навідатися в замок, — якомога безпечніше сказав Лежнєв. — Там сьогодні великий прийом і навряд чи дирекція заперечуватиме проти візиту ще одного обер-лейтенанта.
— Це ризиковано.
— Так треба.
Не міг же він признатися, що справді ризикує заради нього; товариші, чудово розуміючи небезпечність такого вчинку, схвалили його, бо то був єдиний, хоча й досить ілюзорний шанс врятувати людину, якій вони всі зобов’язані життям.
— Ви добре знаєте німецьку? — спитав Оскар.
— Мова ще не підводила мене.
— А документи?
— Справжні. За винятком фотокарточки. Але сподіваюся, що дирекція закладу, розташованого над нами, не робитиме запиту у відповідну інстанцію про долю обер-лейтенанта Рудольфа Зінгера… До речі, ви не знаєте, що там за перегородкою?
— Центральна частина підвалу.
— Як звідти піднятися нагору?
— Сходами. Вони ведуть у коридор східної прибудови. До війни там був гуртожиток лісгоспу. Праворуч по коридору має бути кухня. Ліворуч була їдальня, далі — вихід у двір.
— З головним корпусом є сполучення?
— Через двір. Але колись можна було пройти і через їдальню. Нагорі є двері.
— Який замок? — діловито поцікавився Ян Манукайтіс, що саме підійшов. — Якщо висячий — погано.
— Чому? — не зрозумів Лежнєв.