«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
З кабінету Кулінича вийшли троє в цивільному з якимись папками і трубками згорнутих креслень. На одному з кольорових телефонів перламутровим полиском загорівся циферблат.
— Товаришу Лежнєв, полковник просить вас зайти, — сказав черговий.
Великий кабінет, книжкові шафи-панелі, килим на підлозі. За полірованим столом сидів господар. Ось він устав, — таки вшанував приїжджого, — іде назустріч. Його важко впізнати: розплився, полисів. А втім, і ти, либонь, маєш не кращий вигляд, коли порівняти з тим далеким «товаришем Василем». На собі не помічаєш, як підкрадається старість…
— Пробачте, товаришу Лежнєв…
Не впізнав… Рука в нього пухла, тепла, можна сказати, випещена, а колись же кулаком убив німецького вартового…
— Вчора я розмовляв з генералом Олійником, — показуючи Лежнєву на м'яке крісло, вів далі Кулінич. — Він попередив про ваш приїзд і просив допомогти, якщо виникне така потреба.
… Просив допомогти, якщо виникне потреба. Це схоже на Олійника: спершу підсуне по давній дружбі якусь заплутану справу — допоможи, мовляв, старий, зашились, а через місяць так, між іншим, спитає: «Ну що, не клеїться, Васю? Коли від нас що треба, будь ласка, ми прокуратурі ніколи не відмовляли…»
— Свого часу ми цікавилися пожежею на Залісній вулиці, — розповідав тим часом Кулінич. — Але по нашій лінії там нічого не було.
— Так уже й не було, — всміхнувся Лежнєв. — Я б на вашому місці, товаришу полковник, не поспішав із висновками.
Кулінич спершу насупився — тон слідчого в особливо важливих справах не сподобався йому; потім уважно й зацікавлено глянув на Лежнєва: очевидно, лежнєвська усмішка щось йому нагадала.
— Ніяк не збагну натяку, товаришу Лежнєв.
— Олійник розповів вам про суть справи, яка привела мене сюди?
— Генерал сказав, що вона пов'язана з пожежею на Залісній вулиці і що у вас є певні дані, яких ми, на жаль, не маємо. Все інше я сподіваюся почути од вас.
— А ти став дипломатом, Сміливий, — зненацька розізлився Лежнєв. — У свого генерала навчився?
Кулінич оторопів і раптом кинувся до Лежнєва:
— Василь?!. Товаришу Василь!!
Загалом Кулінич був непоганий хлопець, якщо так можна назвати людину, якій уже за п'ятдесят. Вони сіли, почали згадувати минуле.
— Пам'ятаєш бій на переправі біля Чорних каменів? Якби ти не нагодився із своїми «мушкетерами», нам були б непереливки.
— А ліквідацію провокаторів на Великому острові пам’ятаєш? Здорово ви з Дроботом провернули цю справу — без втрат обійшлось.
— Обстановка була складна, — погодився Лежнєв, — поки розібралися, що та як, багато чого прогавили. Зате потім надолужили. Ти як гадаєш, Сергію Захаровичу?
— Недаремно ж нас орденами нагороджували. А признайся, Василю Тимофійовичу, не шкодуєш, що з оперативної роботи пішов?
— Як тобі сказати? І шкодую, і не шкодую.
— Звісно, оперативник, навіть з високим званням, завжди непомітний, — хитрувато примружився Кулінич. — Інша річ — слідчий в особливо важливих справах. Від самої думки починаєш тремтіти.
— Щось ти не дуже тремтиш.
— А мого трепету зовні не видно, він усередині. Як сповістив Олійник про твій приїзд, так і тремчу. Я ж таких «цабе» і близько не бачив. А тут сам Лежнєв їде. Звідки ж мені знати, що це ти!
— Ох і навчився ж брехати!
— Правду кажу.
— Ну, гаразд. Краще ось що скажи: ти не чув після сорок третього року клички «Привид»?
— То ж була абверівська кличка Савицького — Бородатого, самозваного командира партизанського загону «Месник». Ти ж його знав. Здається, він мало не в твоїй присутності застрелився.