Жак фаталіст і його пан

— Що вам трапилося?

— Що мені трапилося! Наче самі не бачите? Мене послали купити тикву олії, я спотикнулася і впала, тиква розбилася, і олія, якої була повна тиква, розлилася...

Тим часом збіглися малі діти бідної жінки, вони були майже голі, а убогий одяг їх матері красномовно говорив про убожество цієї родини. Тепер заходилися кричати діти з матір'ю разом. А в мене така вдача, що вистачило б і десятої долі цього видовища, щоб я розчулився; співчуття краяло мені серце, аж сльози потекли з очей. Мій голос затинався від хвилювання, коли я запитав цю жінку, скільки коштувала олія, що була в її тикві.

— Скільки? — відповіла вона мені, підносячи вгору руки. — Дев'ять франків; більше, ніж я могла б заробити за цілий місяць...

В одну мить розв'язавши гаманець, я кинув їй два важкі екю:

— Ось маєте, добра жінко, — мовив я до неї, — тут дванадцять франків. — І, не чекаючи, щоб мені дякували, рушив у дорогу до свого села.

Пан: Жаку, ти зробив добре діло.

Жак: Не у гнів вам кажучи, зробив дурницю. Не відійшовши сотні кроків від села, я сам собі це сказав; не проверставши й півдороги, я сказав собі ще більше; а прибувши до хірурга, з порожнім гаманцем, я почував себе вже зовсім зле.

Пан: Може, й правда твоя; може, й недоречне моє схвалення, як недоречне було твоє співчуття... Проте, ні, Жаку, таки ні, я наполягаю на своєму першому слові, і саме в тому, що ти забув свої власні потреби, міститься головна заслуга твого вчинку. Я вже передбачаю, що було далі: ти стаєш жертвою бездушности твого хірурга і його жінки; вони виганяють тебе з хати. Але навіть якби ти мав померти перед їх дверима на купі гною, то й на цій купі ти почував би вдоволення з того, що саме такий ти є.

Жак: Ні, мій пане, я не належу до тих, що мають таку тверду вдачу. Я пошкутильгав собі далі; щоб щиро вам признатися, шкодуючи за своїми двома важкими екю, хоч це не могло змінити факту, що вони були подаровані, і псуючи своїми жалощами добре діло, яке я зробив. Я був посередині дороги між двома селами, і вже запала ніч, як раптом з кущів, що росли обабіч дороги, вийшло три бандити, кинулися на мене, звалили на землю, обшукали мене і були здивовані, знайшовши при мені так мало грошей. Вони розраховували на кращу здобич; бувши свідками моєї милостині, яку я подав на селі, вони уявили собі, що той, хто так легко розлучається з півлюїдором, повинен мати їх ще хоч двадцятку. Охоплені шалом з того, що їх надії не виправдалися, і з почуття небезпеки з-за жмені су мати поламані на ешафоті кості, якби вони впіймалися і я їх упізнав, вони якусь мить вагалися, чи не забити б мене. На щастя, вони почули якийсь шум і втекли. А я відбувся кількома ґулями, які набив падаючи чи дістав від тих, що мене грабували. Бандити зникли, а я пішов своєю дорогою і добився до села, як міх: я прибув до нього о другій годині ночі, блідий і знесилений, біль у коліна став багато гостріший і, крім того, боліло у різних місцях від ударів, які я дістав. Доктор... Але, мій пане, що сталося? Ви скрегочете зубами, ви хвилюєтесь, наче б перед вами був ворог.