Сутінки
- Автор: Константинов Станіслав Васильович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Весела депресія
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Сутінки». Краткое содержание книги:
Працював слюсарем-монтажником на ФМП «Укренергочормет» в рідному селищі, служив у Карелії, після армії працював монтером трамвайної колії у Києві, слюсарем-ремонтником та зав. постановочною частиною театру у м. Горлівка, художником-оформлювачем промислового дизайну на Чорнобильській АЕС (1978–2002). Нині пенсіонер, живе у м. Славутичі Київської обл.
Пише українською та російською мовами. Автор романів-трагікомедій «Реминисценции или Записки сивого мерина» (540 стор., рос., «ТІМПАНІ»,2006), «Сутінки» (укр.,180 стор., «ТІМПАНІ», 2008), «Лето в ожидании дождя» (рос., 320 стор., «ТІМПАНІ», 2010), кіносценарію «День пушистого снега» (рос., 2010).
— Помовч!.. Захисниця задрипана… — Обірвав батько, навіть не ворухнувши головою. — Про тебе дбаю. І про нас з матір’ю. Бо ти — наше майбутнє. Так от… — Він довго і важко, намурмосивши обличчя інквізитора, копирсався у нутрощах Білена. — Як тільки дізнаюся — а я дізнаюся, не сумнівайся! — що станеш гуляти від Динери — відірву яйця! І засуну в сраку. Ми не для того єдину радість свою ростили, аби її життя хтось споганив. А будеш нормальним чоловіком для неї — підтримаю завжди і в усьому. І поведу за собою. Ато й вперед пропущу. Коли настане час. Зрозумів?!
— Так… — Вілен знову відчув позаду себе козлобородого Фелікса, що поклав йому руку на плече, та злегка стиснув.
— А щодо «не п’ю»… Я, думаю, ти знаєш нашу народну прикмету: коли людина не п’є, вона або хвора, або ж — паскуда.
— Так. Мені це часто кауть… — Покивав головою приречений.
— Тож вибери для себе, хто ти. А зайняття спортом — не привід, аби не пити. Всі великі спортсмени, а я їх знаю багато, п’ють так, що коні падають від жаху. І повір мо’му досвіду: для тих, хто не п’є, політична кар’єра в цій країні закрита. Як і військова, артистична, спортивна тощо. Але пити треба вміти! Тому що спитися — раз плюнути. Тому найперше, чого я навчу тебе, це пити. Ось зараз і почнемо… І будемо тренуватися, поки ти тут. За знайомство!
Вони випили, і Шерстохвостов мало не захлинувся. Але проковтнув, лише рясні сльози побігли, накривши все туманом, і став закушувати, не зовсім уміло користуючись блискучими ложками-виделками-ножиками.
— То що, приїхав свататися? — спитав хазяїн після третьої, випитої за Партію — другу пили за Леніна. Вічно живого. — Я тобі умови свої поставив. Якщо згоден — благословляємо!
— Згоден!.. — аж вдавився Вілен. — Дякую… Щиро дякую за довіру! Виправдаю! Навіть не думайте…
— А це вже — ти думай!.. — обірвав завтрашній тесть. — А ми будемо придивлятися. І ще одне: оскільки наше благословення ти отримав, повинно бути воно й від твоїх батьків. В наших краях так заведено з діда-прадіда. Та й партія наша рідна це не забороняє. Тож- найближчим часом. Як отримаєте, Динера мене повідомить, а тоді й весілля. Скромне. Для своїх. Комуніста прикрашає скромність.
Після десерту, з великим тортом і якимось пахучим чаєм, Юрій Іванович підвівся, надів на пальці ключі, зиркнув коротко на Шерстохвостова, сказав як про вирішене:
— Око ми твоє виправимо! А будеш стрибати у гречку- взагалі зробимо однооким. Станеш, як Кутузов… — І попрямував до дверей.
А потім, вже на ходу, раптом розреготався. І кімнату заповнили жахливі звуки: неначе їдуча ухилом вантажівка з порожніми залізними бочками, зіштовхнулася з вантажівкою, повною свиней. І обидві перекинулися…
Скоро Вілен повернувся до Києва, а через деякий час туди ж переїхали і Балиги — Юрія Івановича затвердили. І відразу дали квартиру. Трикімнатну. На Печерську, майже поруч з «Будинком офіцерів». У «сталінському» будинку з височенними стелями і ліпниною на фасаді.
Минув ще тиждень, чи дещо більше, і Вілен занервував: треба вже їхати в Сутінки, бо діватися нікуди. А їхати не хотілося. Не хотів і боявся стрічатися з тими, хто знав його з дитинства. Щось просто зупиняло його. Просто в груди штовхало, відкидаючи назад лише при думці: треба їхати, вже час.
Він одразу відкинув варіант, що вони приїдуть туди автобусом, навіть надвечір, аби прослизнути селом непоміченими. Бо і прослизнути не вдасться, і в автобусі будуть сельчани — почнуться розпитування, спогади, хтось щось бовкне… непотрібне йому. А бовкне обов’язково. А як ще й Курваєв трапиться, дурний та п’яний, як завжди!.. Тоді Динера втече, вистрибнувши з автобуса на ходу.
А ще — приїхавши останнім автобусом, хай навіть геть порожнім, назад вони зможуть виїхати лише зранку. А ночувати у батьківській хаті Вілен не хотів. Не ті у них стосунки. Та й про що розмовляти?!. Знову слухати про те, від чого так давно відвик? Ні-ні-ні!..
Шерстохвостов зателефонував потрібній людині та домовився про машину. Непримітну, для села. З водієм. На півдня.
І якось зранку по них з Динерою приїхав «Москвич» симпатичного темно-бурякового кольору, з молодим мовчазним хлопцем за кермом. Привітавшись, вони з труднощами вмостилися на задньому сидінні — нормально розташуватися там можна було, лише відпилявши ноги по тазові кістки — і з приємними пострілюваннями чавкаючого і лопочучого двигуна поїхали через місто, у бік Борисполя.
Їдучи Києвом, зупинялися всього тричі: двічі перегрівався двигун і один раз відскочило колесо. Заднє. Тому машина не перекинулася, а лише заскавчала по асфальту.