Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Та ти пий!
Так, він би з радістю випив ще... час біжить, думає він, хотів би я знати, котра зараз година. Була одинадцята, чверть на дванадцяту, коли ми вийшли з вокзалу, зараз уже, напевно, друга або й третя... лишилось дванадцять годин, ні, трохи більше. Поїзд же відходить аж о п'ятій, а тоді поки ще дійде до того «скоро». «Скоро» знову стало таким розпливчастим, неясним. У кожному разі, це буде не за шістдесят кілометрів від Львова. Шістдесят кілометрів поїзд проходить за півтори години, отже, це було б десь о пів на сьому, а в таку пору вже видно. І в ту мить, як його рука несе келих до уст, він враз усвідомлює, що світла дня він уже не побачить. Сорок кілометрів... це десь година, а то й три чверті години, поки почне трохи розвиднятись. Ні, має бути ще зовсім темно, а ніякий не світанок! Отак-то. Тоді це й станеться! Саме тоді все це й станеться! Це буде десь за чверть шоста, в неділю, а неділя вже завтра. Завтра у Пауля почнеться новий тиждень, і весь цей тиждень Пауль служитиме шестигодинні меси. Я помру, саме коли Пауль підійде до вівтаря. Коли він читатиме першу молитву, сам, без служки, Пауль казав мені, що з служками тепер скрутно. Це станеться, коли Пауль читатиме першу молитву, між Львовом і... треба подивитися, що там за сорок кілометрів від Львова. Треба глянути на карту.
Він піднімає очі й бачить, що Блондин дрімає у своєму м'якому кріслі. Блондин стомився, він стояв на посту. Зате Віллі не спить і щасливо посміхається. Віллі п'яний, а карта лежить в кишені у Блондина. Але поспішати нема куди. У нього в запасі ще годин дванадцять, а то й більше — п'ятнадцять... за цих п'ятнадцять годин йому ще багато чого треба встигнути. Він повинен молитись, молитись, а не спати, як досі... ні в якому разі більше не спати, і добре, що він уже все точно знає. Ось і Віллі знає, що має померти, і Блондин хоче померти, їхньому життю надходить кінець; пісок у годиннику вже майже весь висипався, до смерті лишилося ще трішки, якась дрібка.
— Отак-то, дітки,— каже Віллі,— шкода, але нам пора. Тут було чудово, правда ж? — Він штурхає Блондина, і той схоплюється. Але він, здається, всередині ще спить, обличчя в нього ще зовсім сонне, а очі вже не здаються такими бридко слизькими; в них зараз проглядає щось дитяче, напевно, це від того, що він справді забув про все, відчув справжню втіху. Радість багато що змиває, так само, як і горе багато що змиває.
— А тепер,— каже Віллі,— тепер нам треба саме в той дім, де «ставлять печатки», але більше я вам усе одно поки що нічого не скажу.— Він трохи ображений, що ніхто ні про що його не допитується; а проте він кличе Георга й розраховується за обід: чотириста з чимось марок. Плюс королівські чайові.
— І виклич машину,— додає Віллі.
Вони беруть свої речі, застібають тугіше ремені, одягають кашкети й прямують через зал до виходу повз офіцерів, повз цивільних і повз отих типів у коричневих мундирах. В очах у офіцерів і в отих типів у коричневому вгадується невимовний подив. І все відбувається так само, як у всіх пивницях Європи: у французьких і угорських, румунських, російських і югославських, чеських, і голландських, і бельгійських, і норвезьких, італійських і люксембурзьких пивницях — скрізь те саме: застебнути тугіше ремені, надіти кашкети й віддати у дверях честь, як при виході з населеного суворими божествами храму.
І вони залишають цей будинок часів габсбурзької монархії і палісадник, Андреас кидає прощальний погляд на облуплений фасад, за яким колись лунали вальси. А потім вони сідають у таксі... і вперед!
— А тепер,— каже Віллі,— тепер ми поїдемо туди, де «ставлять печатки». Саме о п'ятій вони відчиняють.
— Можна, я ще раз гляну на карту,— питає Андреас Блондина, але перше, ніж той встигає знайти її у своїй льотній сумці, вони зупиняються. Вони тільки трохи проїхали по цьому широкому, меланхолійному проспекту австро-угорських часів, у глибині якого видно було великі галявини і поодинокі вілли. Таксі зупиняється перед будинком пізніших, уже польських часів, у нього майже плаский дах, помальований брудно-жовтим кольором фасад і високі, вузькі вікна, закриті віконницями, як у Франції; віконниці з вузесенькими прорізами, пофарбовані вже, видно, дуже давно сірою фарбою. Будинок, де «ставлять печатки», явно польських часів, і Андреас чомусь відразу здогадується, що це бордель. Увесь нижній поверх затуляє густий живопліт, а коли вони йдуть через палісадник, Андреас помічає, що на вікнах першого поверху віконниць немає...
Він бачить штори кольору кориці, штори бруднуваті, майже темно-коричневі, з червонявим відтінком.
— Тут є всі на світі печатки,— каже сміючись Віллі,— треба тільки знати, чого хочеш, і вміти себе поставити.
Вони зупиняються біля входу з речами в руках. Віллі смикає за шнур дзвінка, і їм доводиться досить довго чекати, перш ніж щось озивається в цьому німому, зловісному будинку, хоча Андреаса не залишає відчуття, що за ними весь час спостерігають. Це триває так довго, що Віллі починає непокоїтись.
— Чорти б їх ухопили,— каже він.— Що їм від мене ховати? Вони ховають усе підозріле, коли до будинку підходить хтось незнайомий,— пояснює він сердито.
Нарешті двері відчиняються, й літня пані, улесливо всміхаючись, зустрічає Віллі з розкритими обіймами.
— Я вас спочатку не впізнала! — люб'язно вигукує вона.— Прошу заходити. А ці,— вона показує на Андреаса й Блондина,— ці двоє молодих людей,— вона трохи несхвально хитає головою,— молоді люди ще надто молоді для нашого будинку.
Всі троє заходять і складають речі в ніші біля гардеробу.
— Нам потрібні «печатки» на завтрашній поїзд, той що о п'ятій ранку, на кур'єрський поїзд, розумієте?
Жінка з сумнівом дивиться на двох молодих відвідувачів. Вона трохи нервується. На ній сивувата перука, це відразу видно. Тонке обличчя, з різкими рисами, злегка підмальоване, і підмальовані дуже вправно, з якимось невловним виразом сірі очі. Елегантна сукня, з червоно-чорним візерунком, закрита високо, під саме підборіддя, щоб приховати шию старої жінки — зів'ялу, зморщену, як у курки, шкіру. Їй треба носити високі стоячі коміри, як у генеральській формі.
— Гаразд,— каже нерішуче пані.— А ще?.. ще щось бажаєте?
— Мабуть, щось випити і — мені дівчину, а вам?
— Ні,— каже Андреас,— мені не треба.
Блондин страшенно червоніє, він аж пітніє зі страху. Як йому зараз, напевно, жахливо, думає Андреас, може б, йому справді було краще взяти дівчину.
Раптом до Андреасового слуху долинає музика. Це якийсь уривок, клаптик мелодії. Десь відчинили двері до приміщення, в якому, напевно, стоїть радіо, й за цих півсекунди, поки двері були відчинені, він почув якісь уривки мелодії. Видно, хтось, шукаючи, крутить ручку радіоприймача... джаз... солдатські пісні... гучний голос і уривок музики Шуберта... Шуберт... Шуберт... Двері знову зачинились, але в Андреаса лишилося таке відчуття, ніби хтось штовхнув його просто в серце й від удару прорвало невидимий шлюз: він зблід, похитнувся і, щоб не впасти, прихилився до стіни. Музика... фрагмент з Шуберта... я віддав би десять років життя за те, щоб іще раз почути пісню Шуберта від початку до кінця, але в мене лишилось якихось усього дванадцять і три чверті години; адже зараз уже, напевно, п'ята.
— А ви,— питає його літня пані, й тільки зараз Андреас помічає, який неприємний у неї рот, з вузенькими, стиснутими в щілинку губами, який, певно, тільки й знає, що рахувати гроші, чисто тобі щілина в скарбонці.— Ви що ж,— занепокоєно питає пані,— нічого не хочете?
— Музику,— затинаючись, буркоче Андреас.— Музику тут можна купити?
Вона спантеличено, вагаючись, дивиться на нього. Чого тільки вона не продавала за своє життя. Печатки, й дівчат, і пістолети. Її рот — це рот людини, що всім гендлюватиме, але вона не знає, як можна торгувати музикою.
— Я,— каже вона роздумуючи.— Музику... ну, звичайно.