Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Часом, наче побіжно, вона вплітає до своєї гри мелодію пісеньки, і мелодія ця звучить дуже чисто і ясно, без ніякої сентиментальності: «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання». А часом ця музична тема виростає кам'яною скелею посеред ніжних хвиль музики.
Вже майже зовсім посутеніло, стає холодно, але він ні на що не зважає. Вона так чудово грає, що він просто не може встати й зачинити вікно; навіть коли із львівських садів на нього війнуло б тридцятиградусним морозом, він не встав би...
Може, це тільки сон. Може, мені тільки приснилося, що зараз тисяча дев'ятсот сорок третій рік і що я сиджу в цій сірій уніформі гітлерівської армії ось тут, у львівському борделі, може, все це сон, і я народився не тепер, а в сімнадцятому, а то й у вісімнадцятому столітті й сиджу оце в салоні зі своєю коханою, а вона грає на клавесині лише для мене одного всю музику, яка тільки є в світі,— для мене одного... Цей дім — замок десь у Франції або на заході Німеччини, і я слухаю, як на клавесині, в салоні вісімнадцятого століття, грає дівчина, яка мене кохає, грає тільки для мене, для мене одного. Увесь світ належить мені у цю годину, коли на землю спускаються сутінки. Пора запалювати свічки, але ми не покличемо служника... не треба служника... я сам запалю свічки скіпкою, а скіпку підпалю своїм військовим квитком, устромивши його в камін. Ні, камін ще не горить, я сам розпалю камін; вогке й холодне повітря лине з саду, з замкового парку; я стану перед каміном на коліна, з любов'ю поскладаю дрова, зіжмакаю свій військовий квиток і підпалю його тими самими сірниками, які вона записала на мій рахунок. За ці сірники буде заплачено грішми з львівської заставної, яку ми пропиваємо у Львові. Я стоятиму на колінах і перед нею, а вона з милим нетерпінням чекатиме, коли вже в каміні спалахне полум'я. Ніжки в неї змерзли, поки вона грала на клавесині; вона так довго сиділа при відчиненому вікні в цьому вогкому холоді, граючи тільки для мене одного, моя сестра. Вона так чудово грала, що я не мав сили встати, щоб зачинити вікно... я розпалю гарний, яскравий вогонь, і ніяких служників нам не потрібно, тільки не треба служників! Як добре, що двері замкнуті...
Тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Страхітливе століття! Який потворний одяг носитимуть тоді чоловіки! Вони прославлятимуть війну і ходитимуть у роки війни в одязі брудного кольору, а ми, ми ніколи не прославляли війни, для нас вона була просто чесним ремеслом, ремеслом, у якому часто більше втрачають, ніж одержують. Займаючись цим ремеслом, ми носили яскравий одяг, як лікар, як бурмістр... і як повія; а вони, вони ходитимуть у потворному одязі, й прославлятимуть війну, і воюватимуть в ім'я слави вітчизни... страхітливе століття... Тисяча дев'ятсот сорок третій рік...
У нас іще ціла ніч попереду, ціла ніч. Щойно тепер вечірні сутінки огорнули сад; двері замкнені, й ніщо не може нам перешкодити; увесь замок належить нам: і вино, і свічки, і клавесин. Вісімсот п'ятдесят, та ще сірники на додачу! В Нікополі під ногами валяються мільйони! Нікополь? Порожнеча... Кишинів... Порожнеча... Чернівці? Порожнеча! Коломия? Порожнеча!.. Станіслав? Порожнеча! Стрий... Стрий... Жахлива назва, що звучить, наче риска, наче кривава риска на моєму горлі! У Стрию мене вб'ють. Кожна смерть — це вбивство, кожна смерть на війні — це вбивство, в якому хтось винен. У Стрию!
«Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання!»
Ні, все це зовсім не сон, що закінчується з останнім звуком цієї музичної парафрази, просто останній звук розірвав легеньку павутинку, яка обплутала його, і аж тепер, стоячи біля відчиненого вікна, в яке вливається вечірня прохолода, він відчув, що плаче. Досі він цього не помічав і не відчував. Але ось тепер обличчя в нього мокре, й Оліна своїми м'якими, дуже маленькими ручками втирає йому сльози; сльози тоненькими струмочками збігають по щоках і збираються біля коміра застебнутого на всі гудзики мундира. Оліна розстібає гаплик і хустинкою витирає йому шию, тоді промокає щоки, очі. Добре, що вона нічого не каже...
Ні з того ні з сього його раптом охоплює незрозуміла радість. Дівчина вмикає світло і, відвернувши обличчя, зачиняє вікно; може, вона теж плаче. Такої чистої радості я ще не знав, думає він, дивлячись, як вона йде до шафи. Я завжди відчував лише потяг, потяг до незвіданого жіночого тіла і жіночої душі, але тепер мені нічого не треба... Дивно, що я мав дійти до цього аж тут, у львівському борделі, в останній вечір мого життя, на порозі останньої ночі мого земного життя, під яким завтра вранці в Стрию буде підведено криваву риску.
— Полеж,— пропонує Оліна, показуючи на маленьку канапу. Андреас бачить, що вона ввімкнула електричний кип'ятильник, діставши його з таємничої шафи.
— Я зварю каву,— каже вона,— і тим часом розповідатиму тобі...
Андреас лягає, вона сідає поряд. Вони курять, попільничку вона примостила на низенькому столику, щоб обом було зручно діставати до неї. Йому досить тільки простягти руку.
— Не буду тобі пояснювати,— тихо починає вона,— що ти не повинен нікому про це казати. Навіть якщо ти... ну, якщо ти й не помреш, ні в якому випадку ти не повинен розголошувати цієї таємниці. Я в тобі впевнена. Я повинна була заприсягтися перед господом богом і всіма святими, заприсягтися перед своєю польською вітчизною, що нікому нічого не розповім, але коли я скажу тобі, це однаково, що сказати самій собі. Я не можу нічого від тебе приховувати, як неможливо будь-що приховати від себе самої.
Вона встала і дуже повільно й зосереджено почала лити окріп у маленький кавник. Час від часу вона переставала лити й усміхалась йому: і він побачив, що вона теж плакала. Потім вона наливає каву в горнятка, що стоять на столику поряд з попільничкою.
— Так ось, у тридцять дев'ятому році почалася війна. Мої батьки загинули у Варшаві під руїнами нашого великого будинку, а я залишилась сама у своєму консерваторському саду, де колись фліртувала з кавалерами. Директора консерваторії забрали в концтабір, бо він був євреєм. А я, я просто більше не мала бажання вчитися музики. Німці з усіх нас поглумилися, з усіх, з усіх нас.
Вона п'є каву, він теж робить ковточок. Вона знову посміхається до нього.
— Дивно все-таки, що ти німець, а я не відчуваю до тебе ніякої ненависті.
Вона знов замовкає, усміхаючись, а він думає, як напрочуд швидко йому вдалося схилити її на свій бік. Коли вона йшла до фортепіано, їй хотілося мене звабити, і коли вона тільки починала грати «Я танцюю з тобою на небі, на сьомому небі кохання», все ще було таким непевним. А потім, граючи на фортепіано, вона заплакала...
— Вся Польща,— провадить вона далі,— охоплена рухом Опору. Ви про це навіть не підозрюєте. Ніхто не уявляє собі розмаху цього руху. Серед поляків немає непатріотів. Коли хтось із вас продає свого пістолета десь у Варшаві або в Кракові, він мав би знати, що тим самим продає стільки життів своїх співвітчизників, скільки куль у пістолеті. І якщо хтось із ваших чинів,— провадить вона з запалом,— ваш генерал або якийсь там старший єфрейтор спить із полькою і скаже їй лише, що десь під Києвом, під Любковицями або ще десь їхня частина не отримала продовольства, або що вони відступили всього на три кілометри, він навіть гадки не має, що все це береться на замітку і що серце польки, яка віддалась із такою, здавалося б, легкістю, радіє з отриманої інформації, а не тому, що вона одержала ті двадцять чи двісті п'ятдесят злотих... Серед вас так легко бути шпигункою, що мені це аж сприкрилося. Досить лише хапати на льоту. Я цього не розумію. — Вона хитає головою і дивиться на нього мало не зневажливо. — Я цього не розумію. Ви, німці, найбалакучіший народ у світі, до того ж іще й страшенно сентиментальний. У якій ти армії?