Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Гляньте,— каже Блондин і показує на рукав солдата, який стоїть біля вікна й курить люльку.— Ми це виготовляли вдома. Смішно, так рідко побачиш, а ми ж випускали їх тисячами.
Андреас і Віллі не розуміють про що він говорить. Блондин дивиться, змішавшись і червоніючи, в їхні запитливі очі.
— Кримські нашивки,— каже він аж ніби з серцем.— Кримських нашивок ми випускали безліч. Тепер робимо кубанські нашивки, скоро вони вже з'являться. І жетони з числом підбитих танків виготовляли цілими партіями, а до того — ордени за Судети з маленькими плакетками, на яких були зображені Градчани. Це було у тридцять восьмому.
Вони все ще дивилися на нього так, наче він говорив по-гебрейськи, дивились запитливими поглядами, а він ще більше червонів.
— Хлопці! — він мало не зривається на крик.— У нас же була своя фабрика!
— А, он воно що,— тільки й кажуть обидва.
— Так, вітчизняна фабрика прапорів.
— Фабрика прапорів? — питає Віллі.
— Так вона називалась, ми, певна річ, робили і прапори. Цілими вагонами, розумієте, ще тоді... по-моєму, десь у тридцять третьому. Звичайно, це тоді й було. Але, в основному, виготовляли ордени, жетони і значки для різних товариств, знаєте, такі значки, на яких писалося: «Переможцеві командної першості тисяча дев'ятсот тридцять четвертого» або щось подібне. І значки спортивних товариств, і шпильки зі свастикою, і такі маленькі бляшані прапорці, які можна пришпилити собі до одягу. Синьо-біло-червоні, французькі, в поперечну смужку — синьо-біло-червоні. Ми багато робили на експорт. Але відколи почалася війна, все робили для себе. Наприклад, нашивки за поранення, без ліку — нашивки за поранення. Чорні, срібні й золоті. Але чорні, чорні — найбільше. Ми заробили багато грошей. І ще ми робили й старі ордени часів першої світової війни, і значки спілки фронтовиків, і маленькі пряжки, які носять на цивільних костюмах. Так..
Він зітхає і враз змовкає, знов подивившись на солдата з кримською нашивкою, який усе ще курить люльку, спершись на вікно. Потім Блондин знов починає грати. Поволі, поволі смеркає... а тоді враз, несподівано, без будь-якого переходу, настають сутінки, набирають сили й темряви; швидко вечоріє, і от уже за порогом стоїть холодна ніч. Блондин награє свої болотяні мелодії, які присипляють їх, як наркотики... Сиваш, думає Андреас, я мушу помолитися за тих людей біля гармати в болотах Сивашу, перше ніж засну. Він помічає, що знову починає засинати, а це ж його передостання ніч. І він молиться, молиться... але слова плутаються, все напливає одне на одне... Дружина Віллі в червоній піжамі... очі тієї дівчини... француз біля муру... Блондин і той солдат, що казав: «Фактично, фактично ми вже виграли війну...»
Цього разу він прокидається від того, що поїзд довго стоїть. На станціях це якось інакше, там ще не встигнеш як слід позіхнути, як уже відчуваєш неспокій коліс і знаєш, що вони скоро рушать. А цього разу поїзд не рушає так довго, що колеса, здається, позамерзали. Поїзд стоїть. Не на станції, на запасній колії. Андреас, нічого не розуміючи, навпомацки встає й бачить, що всі товпляться біля вікон. Почуваючись покинутим, він іде вперед, такий самотній у темному тамбурі, мабуть, через те, що не бачить Віллі і Блондина. Обидва, напевно, стоять десь поперед усіх біля вікон. Надворі темно й холодно, і йому думається, що зараз щонайменше перша або друга година ночі. Він чує, як зовні повз них гуркочуть вагони і солдати в них співають пісні, дурні пісні, які так глибоко в'їлися їм у мозок, що вони, можна сказати, вкарбувалися туди, як мелодія в грамофонну платівку, тільки-но відкривши рот, уже відразу починали співати, співати ці «Марія на лужку» і «Стрілець»... Він теж часом співав їх, не усвідомлюючи, мимохіть, ці пісні, які просто вдовбували, врізали, усвердлювали їм у їхню свідомість, щоб не дати ні про що подумати. А тепер вони викрикують ці пісні в темну, похмуру, невеселу польську ніч, і Андреасові здається, наче він чує, як десь далеко-далеко солдатам відповідає луна, за похмурим невидимим горизонтом — насмішкувато, тоненько й дуже виразно відповідає луна... «Стрілець»... «Стрілець»... «Марія на лужку»... Проїхало, певно, багато вагонів, а потім ураз нічого не стало, й усі повернулись від вікон на свої місця. Віллі й Блондин також.
— СС,— каже Віллі.— Наших розбили під Черкасами. Там знову «котел» чи ще щось таке. А ці — спеціалісти по «котлах».
— Ну, ці вже впораються,— каже якийсь голос.
Віллі, який знову сидить поруч з Андреасом, повідомляє, що вже друга година ночі.
— Під три чорти! Ми ще запізнимося на поїзд у Львові, якщо зараз же не рушимо. Лишилося ще дві години. Доведеться їхати в неділю рано...
— Зараз рушимо, не хвилюйся,— каже Блондин, який знову опинився біля вікна.
— Цілком можливо,— погоджується Віллі.— Але в нас тоді не залишиться часу на Львів. Півгодини на Львів — це ніщо. Львів! — він сміється.
— Я? — раптом голосно питає Блондин.
— Так, ти! — кричить знадвору якийсь голос.— Збирайся і заступай на пост!
Щось невдоволено бурмочучи, Блондин повертається до них, а якийсь тип у сталевій касці, стоячи на приступці, заглядає через вікно до вагона. Коли Блондин запалює сірник, щоб знайти свою портупею й каску, вони бачать масивну важку голову, темні очі й лоб служаки.
— Є тут унтер-офіцери? — кричить голос з-під сталевої каски. Це голос, який тільки й уміє, що кричати. Ніхто не озивається.— Чи є тут унтер-офіцери? — Знову ніхто не озивається.
Віллі змовницьки стусає Андреаса ліктем.
— Не змушуйте мене самого шукати, як знайду когось з унтер-офіцерів, їм же гірше буде.
Ще якусь мить не озивається ніхто, хоча Андреас бачив, що від унтер-офіцерів тут аж кишить. Раптом хтось поруч з Андреасом вигукує:
— Тут!
— Ви що там, спали? — кричить голос з-під сталевої каски.
— Яволь,— відповідає голос, і Андреас упізнає зараз того, з нашивкою за Крим.
Дехто сміється.
— Прізвище? — кричить голос з-під сталевої каски.
— Фельдфебель Шнайдер.
— Призначаю вас старшим по вагону на той час, поки ми тут стоятимемо. Ясно?
— Так точно!
— Гаразд, а цей тут...— він показує на Блондина.— Прізвище?
— Єфрейтор Зібенталь.
— Значить, єфрейтор Зібенталь стоятиме на варті перед вагоном до четвертої години. Якщо до того часу ми не рушимо, ви, старший, заміните його кимось. Крім того, поставте пост по той бік вагона і в разі потреби знайдете йому заміну. Небезпечно! Можуть напасти партизани.
— Так точно!
Тип у сталевій касці зникає, бурмочучи під ніс: «Фельдфебель Шнайдер...»
Андреас тремтить. Аби тільки не на пост, думає він. Я сиджу зовсім недалеко від фельдфебеля, він просто схопить мене за рукав і запхає на пост.
Фельдфебель Шнайдер засвічує кишенькового ліхтарика, освітивши перед собою коридор. Пройшовся по комірцях тих, що лежали, удаючи ніби сплять, а тоді підняв котрогось за комір і, сміючись, сказав:
— Іди, стань зі своєю пукавкою. Нічого не вдієш.
Солдат, що його підняли, лаючись, збирається.
Аби вони тільки не докопались, що в мене немає автомата, взагалі ніякої зброї, що мій автомат стоїть у Пауля в гардеробі під дощовиком. Взагалі, що Пауль робитиме з автоматом? Капелан з автоматом — непогана пожива для гестапо. Сам він не зможе про це заявити, бо тоді йому б довелося назвати моє прізвище, і Пауль боятиметься, що вони тоді напевно сповістять у мою частину. Це жахливо, що я залишив Паулю ще й свій автомат...
— Слухай, це триватиме тільки доти, доки ми не поїдемо далі,— каже фельдфебель до солдата, який, лаючись, навпомацки шукає двері й відчиняє їх. Дивно, що поїзд не йде далі; минає чверть години, а вони, стривожені, не можуть заснути. Може, й справді десь поблизу партизани. Напад на поїзд — це найстрашніше, що може бути. Наступної ночі теж, мабуть, слід чекати чогось подібного. Дивно... дивно. Може, подібне станеться й там, між Львовом і... ні, тільки не Коломиєю. Ще двадцять чотири години, двадцять чотири або, щонайбільше, двадцять шість годин. Зараз уже субота, вже справді субота. Я був страшенно легковажним... я знав усе від середи... і нічого не зробив, я знав про це зовсім певно і молився навряд чи більше, ніж звичайно. Я грав у карти, пив шнапс, їв усмак, спав. Я надто багато спав, а час мчав, час завжди мчить, і тепер мені залишилися останні двадцять чотири години. І нічого я не зробив. Коли знаєш, що маєш умерти, треба все владнати, розкаятись і молитися, багато молитися, а я молився навряд чи більше, ніж звичайно. І це при тім, що знаю все напевно. Я знаю це точно. Субота рано. Неділя рано. Буквально ще один день. Я повинен молитися, молитися...