Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

А в Парижі я вилаяв повію: серед ночі, це було дуже погано. Вона причепилася до мене холодної ночі... просто накинулась на мене, пальці і кінчик носа у неї посиніли, і я бачив, що вона дуже змерзла і, напевно, була голодна. Мені стало гидко, коли вона сказала: «Ходімо!» І я відштовхнув її, а вона ж замерзла й була бридка й зовсім самотня на тій великій, широкій вулиці й, мабуть, була б рада, якби я ліг поруч неї в її жалюгідне ліжко й хоча б просто трохи її зігрів. А я по-справжньому відштовхнув її, штовхнув у якийсь рівчак, ще й просичав услід щось злостиве. Коли б я тільки міг знати, що з нею сталося в ту ніч. Може, вона кинулася в Сену через те, що була така бридка, що ніхто не пішов з нею тієї ночі, а найгірше те, що я не був би такий жорстокий до неї, якби вона була гарна. Якби вона була гарна, мене не збентежила б її професія і я не штовхнув би її в рівчак, а може, й сам залюбки погрівся б у неї, і не тільки б погрівся. Бог його знає, що було б, якби вона була гарна. Це підло — погано ставитися до людини тільки через те, що вона бридка на вигляд. Бридких людей не буває. Бідолашна шльондра. Господи, прости мені за двадцять чотири години до смерті, що я відштовхнув від себе ту нещасну, бридку, змерзлу повію; відштовхнув уночі, на широкій безлюдній вулиці в Парижі, де вона не могла б знайти жодного клієнта, крім мене. Господи, прости мені все! Що зроблено, того вже не виправиш, і на віки вічні зависне над паризькою вулицею жалібний стогін тієї бідолашної дівчини як звинувачення мені, й нещасні, безпорадні собачі очі лейтенанта Шрекмюллера, якого аж пригинали додолу надто важкі, як для його дитячих плечей, погони...

Якби ж я міг плакати. Я не можу заплакати. Мені й боляче, й важко, і страшно, але заплакати я не можу. Всі вони можуть плакати, навіть Блондин, а я не можу. Господи, зроби так, щоб я міг заплакати...

Багато чого я не можу згадати. Багато чого. Скількох людей я зневажав, і ненавидів, і лаяв подумки. Наприклад, того, що сказав: «Фактично, фактично ми вже виграли цю війну». Я його ненавидів, але мені треба молитися за нього, бо він просто дурний. Я повинен помолитися ще й за того, хто оце щойно вимовив: «Ці вже дадуть собі раду»,— і за всіх тих, що захоплено співали «Стрільця».

Я ненавидів тих усіх, що оце проїхали повз нас, співаючи «Стрільця»... і «Марію на лужку»... і «Як гарно бути солдатом»... і «Сьогодні нам належить Німеччина, а завтра — цілий світ». Я ненавидів усіх, усіх, з ким мені доводилося лежати в нестерпній тісноті у вагоні й у казармі. Ах, у казармі...

— Рушаємо! — кричить надворі якийсь голос.— Усі по місцях!

Білявий повертається до вагона, і той, з другого боку,— теж. Поїзд свистить і рушає.

— Слава богу,— каже Віллі. Але все одно вже запізно. Вже пів на четверту, їм треба щонайменше дві години, щоб дістатися до Львова, а вже о п'ятій відходить кур'єрський Варшава — Бухарест.

— Ще й краще,— додає Віллі.— Так ми матимемо цілий день на Львів.

Він знову сміється. Йому б так хотілося більше розповісти про Львів. Це чути з його голосу, але ніхто його ні про що не питає й ніхто не просить розповідати. Всі зморені, вже пів на четверту, страх як холодно, темне польське небо нависає над ними, а звістка про ті два батальйони чи полки, кинуті десь там у котел під Черкасами, змушує їх задумуватись. Усі мовчать, хоч ніхто й не спить. Тільки стукіт поїзда так гарно присипляє й тамує думки, розсіює їхню задуму, одноманітне рак-так-так-бумс, рак-так-так-бумс присипляє їх. Всі вони — нещасні, сірі, голодні, спокушені й обдурені діти, їхня колиска — це поїзди, поїзди для відпускників з фронту, які своїм рак-так-так-бумс присипляють їх.

Блондин, здається, таки спить. Він намерзся надворі, і задуха тут, у вагоні, справді мала б здатися йому теплом і приспати його. Тільки Віллі не спить, Віллі, який колись був Неголеним. Часом чути, як він хапається за свою пляшку з горілкою і з бульканням п'є, а в проміжках тихенько батькує, іноді запалює сірник, закурює цигарку й при світлі сірника бачить Андреасове обличчя, бачить, що той не спить. Але не каже нічого. І дивно, що він нічого не каже...

Андреас хоче молитися, йому неодмінно треба молитися, спершу проказати всі звичні молитви, іще й кілька своїх власних; потім він хотів перелічити всіх тих, за кого треба помолитися, але зрозумів, що це безглуздя — перелічити всіх. Довелось би перелічити всіх узагалі, усе людство. Треба було б перелічити два мільярди... сорок мільйонів, думає він... ні, два мільярди довелося б перелічувати. Краще просто молитися за «всіх». Але це нічого не дасть, треба ж перелічити тих, за кого він повинен попросити. Спершу ті, кого образив, перед ким треба загладити свою вину. Він починає згадувати школу, потім — табори трудової повинності, потім — казарму й війну і багато людей, з якими його зводило життя. Його дядько, якого він ненавидів за те, що той марив військовою службою як найщасливішим часом свого життя. Думає про своїх батьків, яких, власне, не знав. Пауль. Пауль десь незабаром прокинеться і правитиме месу. Це вже третя відтоді, як я поїхав, може, він зрозумів, коли я крикнув: «Я помру... скоро». Може, Пауль зрозумів і помолиться за мене в неділю вранці, за годину до моєї смерті або через годину після моєї смерті. Сподіваюсь, що Пауль не забуде й про інших солдатів, тих, що стали такі, як Блондин, і про тих, що стали такі, як Віллі, і про тих, що кажуть: «Фактично, фактично ми вже виграли цю війну», і про тих, які вдень і вночі співають «Стрільця», «Марію на лужку», «Як гарно бути солдатом» і «Так, сонце Мексіки». Він зовсім не думає про дівочі очі цього холодного, безнадійного ранку під темним невеселим галицьким небом. Тепер ми вже точно в Галичині, так близько від Львова. Львів — це ж головне місто Галичини. Тепер я вже потрапив у ті тенета, в які мав потрапити. Мені залишилась тільки одна провінція — Галичина, і я вже в цій Галичині. За все своє життя я вже більш нічого не побачу, крім Галичини. Моє «скоро» геть стислося! До двадцяти чотирьох годин, до якихось кількох кілометрів. До Львова залишились лічені кілометри, може, шістдесят, і ще після Львова — щонайбільше шістдесят. Отже, моє життя в Галичині — це оті лічені сто двадцять кілометрів. Галичина... Це слово, як ніж на невидимих зміїних лапках, ніж, який блукає десь неподалік, нечутно блукає, такий собі нечутний блукаючий ніж. Галичина. Як воно станеться? — думає він. Застрелять мене чи заколють... а може, затопчуть... а може, мене просто розчавить разом із вагоном. Смерть приходить у найрізноманітніших подобах. Можна вмерти від кулі вахмістра, якщо не схочеш стати таким, як Блондин; можна вмерти як завгодно, а в похоронці все одно буде написано: «Поліг у боях за Велику Німеччину». Я неодмінно маю помолитися за артилерійську обслугу там на півдні, в болотах Сивашу... неодмінно... тільки б не забути... рак-так-так-бумс... неодмінно... рак-так-так-бумс... неодмінно за артилерійську обслугу... в болотах Сивашу... рак-так-так-бумс...