Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— І що все це має означати? — обімліла Чаклунка.

Ніхто не відповів.

— Мовчати! Тобто відповідати, лісова дрібното! — заволала вона. — Чи ви хочете, аби мій гном розв’язав вам язика батогом?! Питаю востаннє: що означає оце неподобство… оця обжерливість… оце… казна-що, що ви собі дозволяєте?! Звідки взагалі це взялося?!

— Вибачаюся, ваша величносте, — відповів на це лис. — Але все це «казна-що», як ви кажете, не взялося, а далося. І якби я наважився запропонувати вашій величності чарочку за ваше ж здоров’я…

— «Далося»?! Яким же добродієм все це далося?

— Д-д-д-дідом Морозом, — затинаючись, зізнався лис.

— Ким-ким? — гримнула Чаклунка, зіскакуючи з саней: лише два кроки — і її могутня постать нависла тінню над переляканими звірятками. — Яким дідом? Яким морозом? Його тут і бути не може! Та як ти смієш, смієшся, чи що? Гаразд, якщо ти чесно визнаєш, що збрехав, то я, нехай так, усіх пробачу.

Може, все б і обійшлося, та раптом одне білченя чи то стратило розум від переляку, чи щось таке…

— Він був! Був! Був! — заверещало воно так, що аж вуха заклало, та ще й ложкою по пеньку закалатало.

Тут Едмунд з острахом помітив, як Чаклунка закусила губу, та так, що по її білосніжному підборіддю скотилася крапля багряної крові. Вона здійняла свій жезл… Едмунд тільки й устиг скрикнути: «Не треба! Не робіть цього! Будь ласка!» — як жезл опустився, і там, де щойно сиділа весела компанія, завмерли кам’яні статуї; одна з них — як була — з виделкою на півдорозі до рота, біля кам’яного пеньочка, на якому були розставлені кам’яні тарілочки та височіла кам’яна брила, що дивним чином нагадувала різдвяний сливовий пудинг.

— А це тобі! — уже забираючись до саней, мовила Чаклунка і дала Едмундові сильного ляпаса. — Наступного разу знатимеш, як заступатися за злодіїв та зрадників! Жени! — кинула вона гномові.

На очах в Едмунда виступили сльози, але вперше йому було шкода когось іншого, а не себе. Він уявив собі, як маленькі кам’яні фігурки так і сидітимуть навколо Кам’яного Столу рік за роком і ясними днями, і темними ночами, доки не поростуть мохом та не розкришаться від негоди. А сани так само розмірено ковзали далі, хіба що — і Едмунд це помітив — сніг уже не вищав, а хлюпав під полозами, бо став відчутно мокрішим, ніж то було вночі. А ще він зауважив, що його вже не так трусить від холоднечі й над стежиною раз у раз пропливали пасма туману. З кожною хвилиною туман густішав, і сани вже не летіли, як на крилах, а сповільнили свій хід, що було помітно навіть простим оком. Спочатку Едмундові здавалося, що то втомилися олені, аж раптом він зрозумів, що олені тут ні до чого. Сани трусило, вони підстрибували на, здавалося б, рівному місці та скреготіли, наче ялозили по камінню. Тож, як нещадно не шмагав гном своїх оленів, вони йшли повільніше і повільніше. До того ж десь здалеку долітав нечіткий гомін, та через скрегіт полоззя і гуркіт саней Едмунд ніяк не міг второпати, що ж за тим криється. Аж раптом сани зупинились — і зрушити їх з місця вже не могла жодна сила.