Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
…Та королева його вже не слухала. Вона плеснула в долоні, і на її поклик з’явився вже знайомий нам гном — той самий гном, що супроводжував Чаклунку під час їхньої першої зустрічі з Едмундом у лісі.
— Хутко! Закладай сани! — наказала Чаклунка. — Та познімай усі бубонці.
Розділ 10
Про те, як розвіялись чари
Що ж, а тепер, доки гном готує санчата, повернімося до трьох дітлахів та пана і пані Бобрів. Щойно Бобер промовив: «Не можна гаяти ані хвилини», як усі, окрім Бобрихи, хутенько понатягали на себе теплий одяг. Господиня ж заходилася викладати на стіл усілякі пакуночки, приказуючи: «Зараз, зараз, пане Бобре, тільки-но дістаньте мені отой шматок шинки… і ще чай, цукор, сірники… Хто-небудь, дістаньте будь ласка кілька паляниць із короба, що стоїть у кутку».
— Що ви таке робите, пані Бобрихо?! — вигукнула Сьюзан.
— Як що, люба? Збираю нам торбинку з їжею в дорогу, — спокійно відповіла Бобриха. — Ти ж не думаєш, що ми рушимо у путь із порожніми руками?
— Але ж на те немає часу! Треба поспішати! — квапила Сьюзан, застібаючи ґудзики на шубі. — Вона буде тут з хвилини на хвилину!
— Отож і я кажу! — вторував їй Бобер.
— Та годі вам уже! — зупинила їх Бобриха. — Якщо ти добре помізкуєш, пане Бобре, то зрозумієш, що в нас є ще зо чверть години, перш ніж вона буде тут.
— То чи не краще нам відірватися від неї якнайдалі, — здивувався Пітер, — якщо бажаємо дістатися Кам’яного Столу першими?
— Ви ж розумієте, пані Бобрихо, — додала Сьюзан, — що варто їй побачити, що нас тут немає, як вона щодуху кинеться навздогін.
— О-о-о, ще й як кинеться, — не стала сперечатися Бобриха. — Та якщо ми все одно не зможемо її випередити, адже вона їде на санчатах, а ми йдемо пішки, то чи треба нам взагалі поспішати?
— Тоді… тоді, виходить, надії немає? — засмутилася Сьюзан.
— Тільки не треба передчасно хнюпити носа, люба, — заспокоїла її Бобриха, — краще подай мені з шухляди дюжину носовичків. Надія є завжди. Стовповим шляхом нам її не випередити, та ми можемо сховатися та йти такими стежками, про які вона ні сном, ні духом не знає. Ось тоді, якщо нам пощастить, ми її й обійдемо.
— Маєш рацію, моя дружинонько, — підтримав її Бобер. — А тепер нам і справді час рушати.
— Не варто дарма метушитися, пане Бобре, — зауважила йому Бобриха. — Ось… саме так… чотири великі паляниці — для дорослих, а п’ята, менша, для нашої меншенької — для тебе, люба, — звернулася вона до Люсі.
— Будь ласка, ходімо вже! — благала її Люсі.
— Що ж, я вже й так майже готова, — нарешті відповіла Бобриха, натягаючи (не без допомоги Бобра) на лапки зимові чобітки. — Гадаю, швацька машинка занадто важка, аби тягти її з собою.
— О, так воно і є, — погодився Бобер. — Її неможливо підняти. Ти ж не сподіваєшся часом викроїти дорогою хвилинку, аби нею скористатися?
— Не можу й думати, що Чаклунка навіть торкнеться її, — скрушно зітхнула Бобриха, — чи, чого доброго, зламає, а то й поцупить.
— Будь ласка, будь ласочка, покваптеся! — в один голос заблагали троє дітей, і нарешті всі вийшли надвір, Бобер замкнув двері («Це її трохи затримає!» — пояснив він), і з торбинками за плечима вони вирушили в путь.
Снігопад припинився, і на небо вийшов ясний місяць. Вони просувалися вервечкою: спочатку Бобер, потім Люсі, за нею Пітер, Сьюзан, і останньою йшла Бобриха. Бобер повів їх греблею на правий берег річки, а потім звивистою горбкуватою стежкою схилом різко вниз, до берега, поміж дерев. Так вони і йшли берегом, а над ними з обох боків височіли круті схили долини, залиті місячним сяйвом.
— Йти треба низиною, — пояснив Бобер, — бо їй доведеться обрати верхній шлях — саньми тут не проїдеш.
Перед їхніми поглядами розлігся напрочуд мальовничий краєвид, милуватися ним було б приємно, сидячи в затишному кріслі й споглядаючи його у себе з вікна. Та Люсі, навіть у її становищі, не могла не помічати такої краси. Вони йшли і йшли вперед, торбинка в неї за плечима з кожною хвилиною ставала все важчою і важчою, і Люсі забула навіть і думати про навколишні красоти, захоплена думками про те, чи стане їй сил витримати ще хоч трішки. Вона вже не заглядалася на сліпучо-яскраву кригу замерзлої річки з її льодяними водограями, або на притрушені снігом дерева, або на величний місяць, оточений безліччю зірок, так само білосніжний, як і краєвид навкруги. Ні, все це тепер не бентежило її серця, і вона лише не зводила очей з коротеньких ніжок Бобра, що — туп-туп-туп — невпинно крокували по снігу перед нею. Згодом місяць затягнуло хмарами і знов пішов сніг. Втомлена Люсі дрімала на ходу, коли раптом Бобер різко повернув праворуч і почав видиратися вгору крізь непролазні кущі. Люсі остаточно прокинулась — саме вчасно, щоб помітити, як Бобер зникає в майже невидимій печерці, так добре прихованій за густими кущами, що помітити її неможливо, якщо не стояти просто над нею. Доки вона поверталась до тями, Бобер уже заліз до печерки — лише хвіст його стирчав над поверхнею.