Лише секунда

— Якраз по сто грамів і вийде. По п’ятдесят і ще раз по п’ятдесят. А потім мама прийде, заварить міцного чаю.

Юрко повернувся зі склянками і нарізаними на тарілці ковбасою та сиром, розлив половину горілки, що лишалася в пляшці.

— Ну, давай за зустріч, — без емоцій в голосі вимовив він.

Склянки глухо вдарились одна об одну, а рідина, опалюючи стравохід, потекла до шлунку, змушуючи його стискатися в легких судомах. Я скривився, взяв шматок сиру, поклав на нього ковбасу, накрив її зверху другим шматком сиру і закусив таким бутербродом. Приємне тепло розливалося по тілу.

— Що ти хотів запитати? — наче здалеку почув його голос.

Я мовчав, збираючись з думками, а він продовжив:

— Зазвичай людям нічого від мене не потрібно, а мені нічого не потрібно від них. Це зручно. Я взагалі думаю, що раніше було більше можливостей для справжньої самотності. Зараз ти залежиш від усіх: сусідів, ЖЕКу, людей в магазині, людей, які платять тобі гроші, людей, які щось роблять, щоби ти міг увімкнути світло, проїхатися у трамваї і таке інше. На кожній речі сліди тисяч і мільйонів людей, але ніхто їх по-справжньому не робив, а отже — у них мало сенсу. Те, що люди називають прогресом і розвитком, нагадує мені якийсь безглуздий процес. Ось, припустімо, мине років триста — і вже ніхто не голодує, ніхто нікого не ображає, ніхто нікого не вбиває. І що з того? Який тут сенс? Ходити вулицями і посміхатися одне одному? Чи, може, зробити всіх щасливими? Чому сенс у щасті? Зроби всіх щасливими — і щастя зникне. Іноді мені здається, що люди скоро зовсім перестануть ставити собі найважливіші питання. А що ти хочеш запитати?

Я мовчав, міркуючи, із чого почати, а він терпляче чекав, поки я почну.

— Хочу розповісти тобі про одну ситуацію.

— А-а, ще один погляд, який допоможе тобі докопатися до істини. Все залежить від того, в якій послідовності тобі ці погляди розглядати і в який момент ти скажеш собі «знайшов», втомившись шукати далі. Тоді й виникне істина.

— І все ж я розповім.