Лише секунда

А потім в якийсь момент, уже навчаючись у школі, почав малювати. Одного разу взяв олівець і великий аркуш паперу і намалював стару горобину, яка росла на вулиці.

Коли мама побачила малюнок — була приголомшена. Адже вона проходила біля цього дерева щодня, а тепер здавалося, що воно виросло в їхньому будинку. Малюнок був сповнений разючих деталей: тіні, подряпини на стовбурі, сухий скорчений лист, слід від краплин вологи. Дерево виглядало, як чорно-біла фотографія. Мама дивилася і стискала губи. Щось у ній протестувало проти цього малюнка. Вона ніколи не вміла малювати і не любила людей, які роблять не щось відчутне й конкретне, а вигадують «нікому не потрібні нікчемні речі».

«Картини були потрібні, доки не винайшли фото­апарат», — раніше знизувала вона плечима. Аж раптом її власний син може виявитися «одним із тих». Вона сховала малюнок і не показувала його нікому. Так тривало приблизно півроку. Їхнє життя котилося без поспіху. Здавалося, Юрко охолов до малювання, у школі також ніхто не відзначав його здібностей. Та якось він знову захворів і залишився вдома. Тоді вона вже могла залишати його одного, знаючи, що нічого страшного не станеться.

Коли вона повернулася — помітила в кутку згорнутий аркуш ватману. Її син спав на ліжку, тримаючи в пальцях простий олівець.

Вона розгорнула аркуш. Звідти на неї дивився чорний ворон. Він летів, розкинувши в сторони свої напружено-розслаблені (так, саме такі!) сильні крила. Птах витягнувся в струну, ліг на повітря і повернув голову упівоберта, впираючись своїм блискучим поглядом у неї, у Юркову маму. Віконна рама і навіть, здавалося, повітря на вулиці були зображені настільки виразно і об’ємно, що вона буквально відчула себе частиною цієї картини і здригнулася, похитнулась, шукаючи опору під ногами. Її син також занепокоївся уві сні, розплющив очі, покліпав повіками і різко сів на ліжку. Він, зморщуючи, спостерігав за маминими переживаннями, відстежуючи їх зміни на її обличчі.