Лише секунда

Наслідки виявилися жахливими. На моєму носі красувався шматок тиньку, який стягував шкіру і виглядав чужорідним утворенням на обличчі.

Зиркнув на годинник, тихенько заскімлив. Часу більше не лишалось. Треба бігти до школи. «Напевно, всотається у шкіру дорогою», — заспокоїв себе, підхопив рюкзак і кинувся до дверей.

Я піднімався сходами до свого класу, намагаючись відновити дихання і повернути собі розслаблений впевнений вигляд. Та від швидкої ходи лоб вкрився потом, ноги напружилися, і відчував я себе не на висоті. Усе ж натягнув окуляри, діставшись свого поверху, і намагався рухатися шкільним коридором як господар життя. Коридор був майже порожнім: усі, хто ще лишався, поспішали до своїх класних кімнат.

Різким рухом увійшов у клас, натягнув на обличчя посмішку і зняв окуляри. В аудиторії вже був наш викладач фізики Семен Петрович. Він махнув мені рукою і сердито мовив:

— Давай швидше, Андрію, ми вже починаємо урок!

Я неквапливою ходою з високо піднятою головою рушив до свого місця, сів і обвів поворотом голови частину класу, очікуючи побачити якісь вітальні знаки. Проте всі лише тупилися в підручники і не звертали на мене жодної уваги. Настрій украй зіпсувався. Я дістав свій підручник і так само вперся в нього очима. У вухах гуло обурення. Микола, що сидів позаду, потеребив мене за плече. Я обернувся, він простягнув мені записку. Я запитально звів брови, а він вказав великим пальцем назад, на Кіру, красиву шатенку з блакитними очима.

Нарешті хоч хтось згадав про мій день народження! Я розгорнув записку перед собою і прочитав: «Андрію, у тебе на носі якийсь бруд, витри».

Мені захотілося втекти з класу від відчаю. Такого жахливого шістнадцятиріччя я не міг навіть уявити.

Раптом звідкись здалеку долинуло моє прізвище. Я здригнувся. Семен Петрович запитально подивився на мене і суворо повторив:

— Гулевич, до дошки! І годі свої записки передавати! Ти на уроці.

Я понуро поплентався відповідати. Цей вочевидь був не мій день. Попри те що з фізики я завжди отримував хороші оцінки, до сьогоднішньої теми я не готувався. Так, прочитав її вчора разочок — і все. Голова була зайнята думками про день народження, тому прочитані слова не затрималися в пам’яті.

Ця двійка добила мене остаточно.

Хотілося вити від несправедливості. Хвилин десять після своєї ганьби я сидів нерухомо, а потім вийшов з класу і поплентався в туалет відмивати обличчя ніс від крему. Це коштувало хвилин п’ятнадцять втраченого часу і забрудненої сорочки. В результаті на моєму обличчі красувався червоний, розпухлий ніс з яскравим прищем. Я був у відчаї.