Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Глава 4

Русь і кочовий світ степів

Степові кочівники на землях Північного Причорномор’я — невід’ємний елемент багатьох історичних епох на території сучасної України. Протягом кількох тисячоліть цей і суміжний регіони були колискою кочівництва. Одна за одною набігали кочівницькі хвилі з Азії на береги Чорного і Азовського морів, а також численних річок, що прорізали з півночі на південь обширні трав’яні випаси. Тому, потрапляючи в царство багатотравного достатку після зауральсько-заволзьких досить засушливих просторів і азійських напівпустель, кочівники будь-що намагались закріпитись на цих землях, де кочове скотарство могло розвиватись повного мірою[857]. Середньовічні часи в цьому сенсі не були винятком. Східні слов’яни і степовики перебували в тісних контактах і досить активно впливали один на одного. Якась частина кочового населення навіть була асимільована автохтонами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя в новому районі справили добре враження, через що вони в переважній більшості побажали залишитись тут назавжди. Та є принципова відмінність — вихідці з Північної Європи були повністю асимільовані місцевим населенням, а основна маса кочівників зберегла в давньоруський час свою етнічну основу, хоч також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній карті України. Але без урахування відносин зі степняками важко у всьому обсязі зрозуміти історичний процес розвитку першої східнослов’янської держави.

Для кінця І — початку II тис. н. е. писемні й археологічні джерела дозволяють зафіксувати кілька таких кочівницьких хвиль з азіатських глибин, коли наступна змітала або розбивала попередню. Першим угрупованням в цей період були «старі мадьяри». Угри спочатку кочували в області Леведія (між Доном та Дніпром), а потім перейшли в Ателькузу (між Дніпром і Дунаєм)[858]. Такий рух в широтному напрямку не був добровільним, як у багатьох кочівників попередніх століть і тисячоліть. Він здійснювався під натиском печенігів. Останні витіснили угрів ще далі на захід. Використавши ситуацію, коли основні сили угрів пішли в похід, вони ввірвались на їхньою територію і повністю вирізали, як пише візантійський імператор Константин Багрянородний, сім’ї та прогнали нечисленних воїнів, що були залишені для охорони. Військо, що повернулось з походу, знайшло свої становища спустошеними й розграбованими, а навкруги було багато ворогів. Тому угри пройшли в Карпатську котловину і в боях з Великоморавською слов’янською державою відвоювали собі нову батьківщину. По дорозі на Карпати мадьяри, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», проходили повз Київ. Але цей факт зафіксовано в давньоруському літописі під 898 р. — тобто подія трапилась майже на 10 років пізніше після їхнього відходу в Паннонію[859]. На жаль, сучасні дослідження ще не дають можливості прояснити цю таємницю — матеріалів явно замало.