Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Доля половців склалася трагічно: після битви на р. Калці, коли вони першими покинули поле бою, та навали в 40-х рр. XIII ст. орд Батия на південноруські землі і причорноморські степи, на півдні сучасної України з’явився новий володар. То були монголо-татари, а їх попередники поступово зникли, розчинившись у складі тих етносів, які збереглись. Крім того, значна частина половців наприкінці XIII — у XIV ст. відкочувала в Поволжя.

Основою життя всіх вищезгаданих угруповань було кочівництво, що пройшло у своєму розвитку три стадії — від безсистемного пересування до напівосідлого. Друга стадія відрізнялась якраз тим, що вже розділяються пасовиська на визначені ділянки для окремих орд, куренів й аілів. Це призводить до значно більшої стабільності в житті кочівників, окремі групи яких обмежені (і одночасно гарантовані) в своєму русі певними кордонами. Курені являли собою об’єднання кількох, в основному патріархальних, сімей родичів, близьких великосімейним общинам землеробів. Давньоруські літописи називають такі курені ордами. В окрему орду могло входити багато куренів, а на чолі її стояли «князі». До імен деяких з них додавався степовий еквівалент цього давньоруського титулу «кан» — хан: Тугоркан, Шарукан. Хан був як зверхником орди, так і головним господарем одного з куренів.

Рис. 38. Напад половців на русів. Мініатюра Радзивіллівського літопису.

У своєму розвитку вищезгадані кочівницькі спільноти сягнули етапу розпаду первіснообщинних відносин і зародження ранньокласових структур. Особливо в цьому плані вирізнялись половці, у яких, на думку багатьох дослідників, досить успішно розвивались феодальні відносини і структури. Крім знаті, воїнів, бідних, але вільних членів куренів, є відомості про наявність рабів. Ними були військовополонені — домашні раби, праця яких використовувалась кочівниками євразійських степів аж до XIX ст. включно[860].

Кочівництво тривалий час велось цілорічно (табірне кочування). Стадо складалось з великої рогатої худоби, овець, коней та верблюдів. Звичайно, найбільш цінувались коні — основна військова та робоча сила в середньовічні часи не тільки у кочового населення, але й у землеробів. За даними С. О. Плетньової, орда налічувала від 20 до 40 тисяч чоловік, причому переважали 40-тисячні орди. В XII ст. на просторах східноєвропейських степів кочувало не менш як 12—15 орд, а загальна чисельність населення дорівнювала 500— 600 тисячам. Якщо врахувати, що в середньому сім’я з 5 чоловік повинна була мати стадо, яке відповідало за поголів’ям 25 коням (1 кінь — 5 голів великої рогатої худоби плюс 6 овець), то можна уявити собі розміри кочових веж у Степу. А в багатіїв ці стада були ще більшими.